Біженці повертаються на Донбас попри страх

25- річна Анастасія (імена змінені на прохання героїв матеріалу. - Ред.) разом з чотирирічним сином мріяла повернутися до Донецька. Її вимушена мандрівка розпочалася чотири місяці тому із запланованого відпочинку в Криму. З початком активних бойових дій їм довелося "кочувати" по родичах. "Я майже всю Україну за цей час проїхала, але дуже сумувала за Донецьком, його ритмом, його комфортом та чистотою", - розповідає вона.

Днями вони з дитиною повернулися на Донбас. "Дитячий садок, в якому я працювала, і куди ходив мій синочок, виявився зруйнованим. Туди потрапили снаряди, а мої колеги сидять в безоплатних відпустках". Шахта, де працює чоловік, теж призупинила роботу. Людей під землю не спускають. "І те добре, що хоча б частина заробітної плати на карточку чоловіка надходить", - каже жінка.

Щодня, коли йдуть бої за аеропорт, стіни багатоповерхівки, де мешкає родина Насті, ледь стримують ударну хвилю. "У нашому районі постійні обстріли. З нашого поверху навіть видно, як снаряди летять, спочатку в аеропорт, а потім звідти". Настя каже, що по поверненні лише одну ніч провела у власній квартирі, а далі терміново перебралась в інший район міста, до батьків. Там перебої зі світлом і водою, але хоча б не сильно чути вибухи, каже Настя. У найближчому супермаркеті все вдвічі подорожчало. "Я мигцем туди і назад. І більше ніде не буваю", - ділиться вона.

"У Дніпропетровську нас називали терористами"

44-річна Лариса, яка працювала менеджером в приватній фірмі разом із донькою виїхали до Дніпропетровська наприкінці липня, коли у Донецьку стало геть небезпечно. "Люди є різні, але нам не пощастило. Нам постійно закидали, що ми терористи та сепаратисти. Я навіть в місті приховувала, що я з Донецька, щоб не викликати агресію. До того ж на чужині гроші стрімко тануть", - каже Лариса. Після повернення до Донецька вони втрьох з її мамою проживають у власному будинку. Навколо постійна стрілянина. "Неподалік від нас стоять "Гради" и луплять кудись. А потім летить відповідь. Але підвал в нас непридатний, тому ми там не ховаємось. От у сусіда влучив снаряд прямо у підвал, так тепер через руїни до його картоплі в цьому підвалі і не дістатися. Так і з нами може бути".

Але себе Лариса налаштовує на те, що потрібно перетерпіти, а там, може, щось і налагодиться. "Ми навіть вже знову почали працювати, а директор вже зареєстрував фірму в "ДНР", інакше, мабуть, не змогли б відкритися", - каже жінка. Сама Лариса на майбутнє далеко на заглядає. Хвилюється найбільше за доньку. "Перш за все потрібно війну припинити. А от дочка моя хоче взагалі звідси поїхати, вважає, що тут вже для неї перспектив немає", - розповідає Лариса.

Повернулася попри усе

42-річна правозахисниця Олександра прожила у Львові більше півроку. До західного міста мешканка Дружківки, що на Донеччині, приїхала з чоловіком та донькою ще без думок про безпеку життя, а через роботу над інноваційним проектом. Та вже за два тижні повертатися було нікуди. "Рідні повідомили, що мою квартиру "націоналізували" ДНРівці і туди заселилися якісь молоді особи. Мене в місті всі знають як борця з чиновниками, для яких власні інтереси вищі за національні. Тож помешкання забрали як то кажуть "за наводкою", - припускає Олександра.

У Львові жінка займалася проблемами переселенців, а коли дізналися, що Дружківку звільнили від сепаратистів, почекала трохи і повернулися додому. "Роботи ще немає. Компанія закрила спільний з данцями проект, але чоловік працює, щось трошки платять, так і живемо. Доньку не забирали. Їй у Львові добре, в класі сприйняли нормально", - каже жінка.

Власну квартиру їй все ж вдалося відвоювати. У побуті найпроблематичнішим стало водопостачання: два тижні доводилось вживати технічну воду через пошкодження водопроводу. "На вулицях спокійно, але всі розуміють, що тиша ця оманлива. Страх ще далеко сидить в глибині душі кожного. Хоча я і не бачила цих бомбардувань, але я йду вулицею і мимоволі обертаюся, а може хтось цілиться", - каже Олександра.

Після повернення найбільше її вражає поведінка мешканців. "Кожен кидає якісь підозрілі погляди, може це називається обережністю, але я все починаю порівнювати зі Львовом, де переважала привітність. Коли ми поверталися, то прогнозували таку обстановку, але психологічно насправді виявилося ще гірше", - ділиться вона спостереженнями від життя у Дружківці.