Коментар: Тріщини у підвалинах ЄС

Лівий переможець виборів у Афінах саме вважає, що може своїми фінансово-політичними вимогами шантажувати решту Європи. У Будапешті праворадикальний очільник уряду демонструє своє захоплення російським президентом Путіним. А консервативний британський прем’єр-міністр усе ширше "розкопує" Ла-Манш. Три особи - Алексис Ципрас, Віктор Орбан і Девід Кемерон - підривають особливо важливі елементи європейської єдності. Як далеко це заведе, поки що не зрозуміло. Однак ясно, що це - небезпечний розвиток.

Допомога в обмін на реформи

Спробуймо розкласти все по полицях. Спільний погляд на економічну політику донині полягав у тому, що ЄС допомагає країнам-боржникам у тому випадку, якщо ті наводять лад у бюджетах і відновлюють конкурентоздатність власних економік за допомогою цілеспрямованих реформ. Країни, які пристали на ці вимоги, заплатили за це високу ціну в вигляді безробіття і скорочення соціальних видатків. Однак вони пішли на це - причому добровільно. Нікого не примушували. Вони пішли на це, усвідомлюючи, що лише таким чином зможуть виборсатися із зубожіння і відновити частину незалежності. Тоді як країни, які надавали допомогу, були готові піти на жертви лише в обмін на зобов’язання.

Від часу існування цієї політики вже було багато скарг, демонстрацій, страйків та жорстких дебатів. Однак підвалин спільного погляду на економічну політику це не змінило, інакше єдності ЄС не вдалося би зберегти і під час кризи євро. Тож коли Алексис Ципрас вважає, що може мати все, тобто підтримку інших європейців, нічого не пропонуючи натомість, він віддаляється від загального підґрунтя.

Єврозона в економічному сенсі цілком могла би пережити вихід Греції. Однак у політичному сенсі це стало би катастрофою. Це означало б, що європейці допустили власний розпад. Однак уже зараз різноманітні "послідовники" у різних країнах вважають, що можуть давати своїм виборцям такі ж нереалістичні надії на обхідні стежки замість важких шляхів. Якщо таке вдасться хоча б одному урядові, із солідарністю одразу можна попрощатися.

Радість у Кремлі

Одностайність у ставленні до Росії також опинилася під загрозою. Вона полягала в тому, що навіть якщо санкції, ймовірно, не зупиняють імперіалістичної політики президента Путіна і завдають економічної шкоди самим країнам ЄС, вони все одно є важливими - як знак того, що Європа не сприйматиме насильницького пересування кордонів.

Цікаво, що як лівий Ципрас у Греції, так і праворадикальний Орбан в Угорщині вважають, що ЄС має виявляти більше розуміння у відношенні до Москви. Віктор Орбан - і не лише він - навіть відкрито виявляє симпатію до політичного стилю Путіна. Поводження російського президента із опозицією, зі ЗМІ, із гомосексуалами або біженцями знаходить жваве схвалення серед деяких політиків усередині ЄС. А це, своєю чергою, стимулює Путіна, який активно розколює ЄС. Адже розколений Євросоюз міг би йому мало що протиставити.

Ефект доміно

І, врешті-решт, британська осібність. Вона загалом ставить під питання європейську готовність до компромісу. Навіть якщо деякі вимоги Лондона стосовно нового розподілу повноважень у ЄС або ж більш ліберальної економічної політики й не позбавлені сенсу, Девід Кемерон та його партійні друзі часто ставлять їх настільки безцеремонно й ультимативно, що усім іншим не лишається нічого іншого, як їх відхилити, аби зберегти самоповагу.

Жодна зі сторін не бажає відступати. Тим часом, як видається, вже не можна виключати повного виходу Великобританії з ЄС унаслідок референдуму. Уже тільки це було би катастрофою. Однак після цього терпець може увірватися й у решти Європейського Союзу. Інші країни можуть або одразу вчинити за британським прикладом, або висувати умовами їхнього подальшого членства усе більше вимог для виключного статусу, поки урешті-решт спільного підґрунтя не залишиться узагалі.

Єдність як цінність

Єдність сама по собі не є цінністю. Вона буває вимушеною, зручною чи незацікавленою, тобто лише удаваною. Однак якщо європейці борються за неї, урешті-решт її знаходять і визначають її спільною метою, тоді вона дуже цінна. Кожна окрема країна ЄС більше не може самостійно відстоювати свої інтереси у світі, лише спільно з іншими членами. Це стосується і великих країн, як Німеччина або Великобританія, а таких малих країн, як Греція або Угорщина, тим паче. Однак для цього потрібне спільне підґрунтя. Кожен, хто ставить його під питання, має сказати, як може бути інакше.