Маріанне Біртлер: «Ми маємо що протиставити тим, хто намагається перекрутити історію»

- Пані Біртлер, після повалення диктатури НДР минуло вже майже два десятиліття. Для чого Німеччині Уповноважена уряду по роботі з архівами таємної поліції колишньої НДР («штазі»)?

«Минуле – це частина нашого сьогодення. Ми працюємо над моральним осмисленням диктаторського режиму колишньої НДР, адже, по-перше, це наш обов’язок перед жертвами цього режиму. По-друге, ми хочемо знати імена винних. Нарешті, по-третє ми хочемо достеменно знати, як функціонував той режим. Адже це важливо, аби захистити у майбутньому нашу свободу і демократію. Нам пощастило врятувати від знищення значну частину документів таємної поліції НДР. Завдання нашого відомства полягає у тому, аби систематизувати і зберігати ці документи, аби надавати їх за запитом громадян».

- Роботу Вашого відомства регламентує спеціальний закон. Чим відрізняється Ваша робота від звичайного архіву?

«Насамперед тим, що у нашому розпорядженні перебувають дуже делікатні дані. Адже таємна поліція НДР ретельно відстежувала навіть приватне життя багатьох громадян. До того ж, таємна поліція часто збирала інформацію, порушуючи права людини. Зрештою, ще одна дуже важлива відмінність від звичайного архіву полягає у тому, що до наших завдань належить також просвітницька робота».

- Тобто, дослідницька робота в архівах «штазі» триває досі?

«У нас є відділ «Дослідження і освіта», в якому науковці досліджують структуру і методи роботи служби безпеки НДР. Ми публікуємо результати наших досліджень, проводимо семінари і виставки. Ми надаємо документи з архіву за запитами істориків і журналістів. Бо це новітня історія Німеччини. Писати про історію НДР, не працюючи з документами спецслужб, неможливо. Адже вони не лише допомагають зрозуміти структуру цього репресивного механізму, але і дають уявлення про усі можливі аспекти суспільного життя НДР. Я завжди нагадую про те, що у документах таємної поліції дуже багато унікальної інформації про діяльність опозиційних рухів, про різну поведінку людей в умовах тиску диктатури, про мужність людей і не тільки».

- Пані Біртлер, а Ви читали досьє на Вас як дисидентку, яке вели спецслужби НДР?

«Частину справ було знищено співробітниками служби державної безпеки в останні дні диктатури. Мою справу було знищено у листопаді 1989, як зазначено у спеціальній картотеці. Але багато інформації, яку про мене зібрали співробітники держбезпеки мені вдалося відтворити за допомогою досьє на моїх друзів та з інших документів. Для мене у цих документах не було нічого несподіваного, адже я давно знала, хто в моєму колі друзів доповідав про мене співробітникам спецслужб».

- Ви можете собі уявити, скільки матеріалів на Вас зібрали спецслужби?

«Служба держбезпеки концентрувала свої зусилля насамперед там, де вона підозрювала «антидержавну» діяльність. Я була активною учасницею опозиційного руху, працювала в євангелічній церкві. Це, звісно, були сфери особливої уваги «штазі». Скільки точно назбирали на мене, я не можу сказати. На прикладі моїх друзів можу сказати, що це було багато томів. Це була збірна солянка із повідомлень шпигунів, прослуховувань, результатів зовнішнього спостереження. Еріх Мільке, міністр державної безпеки НДР казав своїм підлеглим: «товариші, ми маємо знати все». Їм це так і не вдалося. Але вони дуже старалися. Вони дуже ретельно збирали інформацію і не цуралися при цьому жодних засобів».

- Пані Біртлер, на цьому тижні Ви відвідаєте Україну, візьмете участь у дискусії із виконувачем обов’язків глави СБУ. Служба безпеки України вже кілька років проводить інформаційну кампанію із використанням досі засекречених документів про Голодомор. Як Ви ставитеся до таких ініціатив, коли Служба безпеки сама вирішує, про що розповідати і що розсекречувати?

«Це, принаймні, хороший початок. Гадаю, розкриття цих історичних документів збільшить увагу українців до власної історії, змусить їх досліджувати минуле. Ми у Німеччині зробили висновок, що широка робота з колись таємними архівами має позитивний вплив на усвідомлення нашої історії. Я переконана, що закриті архіви для суспільства є більш небезпечними, ніж відкриті. Адже діячі 80-их років минулого століття почуваються прекрасно і перебувають на видних місцях у суспільстві. Вони залишаються одноосібними носіями закритої інформації того режиму і це не йде на користь суспільству. У нас є дуже позитивний досвід: народ власноруч повертає собі власну історію, люди можуть знати правду про те, що хотів знати про них режим, як намагався впливати на їхнє життя. Люди можуть достеменно знати механізми тієї диктатури, у суспільстві панують реалістичні бачення цього періоду історії. Ми маємо що протиставити тим, хто намагається перекрутити і перебрехати історію, прикрасити її».

- Чи не було би краще, аби СБУ передала наявні в неї архівні документи НКВД та КҐБ якійсь незалежній організації?

«Ми контактуємо із відповідними інституціями у багатьох країнах і я пересвідчилася, що найкращі результати там, де документи таємної поліції колишніх режимів перебувають у розпорядженні незалежних інституцій. Адже це особливе суспільне завдання. Просвітницька робота щодо злочинів минулого не належить до компетенції спецслужб. Це робота архівних працівників, дослідників і людей, які бачать у збереженні пам’яті про злочини диктатури свій суспільний обов’язок».

- Ви згадали співпрацю з інституціями з інших країн. Який Ви оцінюєте досвід роботи з документами колишніх спецслужб у колишніх країнах «Варшавського договору»?

«Такі інституції існують вже у багатьох країнах, зокрема у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Болгарії і Румунії. Механізми роботи дещо різняться, але в кожній країні роботу такої інституції регулює спеціальний закон. У деяких із них упізнається почерк нашого закону. На жаль, не скрізь це суспільне завдання виконується з однаковим успіхом. Але в кожній із цих країн є добра воля не давати минулому піти у забуття, а винести з нього урок. Для цього замало самого лише відкриття архівів таємної поліції. Але й без з цього не обійтися».