Наталка Сняданко: А щоб тебе жаба вбрикнула

Побутове та літературне функціонування української мови часто нагадує мені долю весільного чоловічого костюма, який купують, вбирають один раз, а потім вішають у шафу, щоб дістати знову через кілька років або навіть і десятиліть на інше весілля, хрестини, випускний старшої дитини, похорони чи іншу подію такого ж типу. Запилюжений і пропахлий пліснявою костюм мішкувато звисає, або ж навпаки, мало не тріскає на роздобрілому власнику, виділяється архаїчним покроєм і недопасованістю, у ньому незвично, незручно, мулько, але треба терпіти, адже урочиста нагода вимагає відповідного вбрання, а костюм - вбрання формально відповідне.

Але іноді нічим не краще виглядають і власники нових, навіть не дуже дешевих костюмів. Патріархальна звичаєвість не вникає у такі другорядні деталі, як стиль, елегантність чи вміння добирати і носити одяг. Причому, стосується це як чоловіків у мішкуватих костюмах, так і жінок із залакованими бабетами на головах і леопардовими прінтами на масивних сідницях. Одяг виступає як статусна формальність - він має бути дорогим і відповідати певному шаблону, спільному для всіх, незалежно від індивідуальних особливостей. І шаблон цей не міняється десятиліттями, вперто ігноруючи довколишню реальність.

Проблеми однакові, мови різні

Щось схоже відбувається і з мовною ситуацією в Україні. Дискусії на цю тему десятиліттями вперто точаться у замкненому колі: українізація contra русифікації, формальне користування тією чи іншою мовою на офіційному рівні без заглиблення у те, яким є рівень володіння цією мовою, і наскільки відповідно до ситуації вона звучить. І стосується це обох мов: як української, так і російської. Українська фонетика та українізми у російськомовних і русизми та російська фонетика в україномовних - річ звична і давно не кидається в очі: "Ґрамадзяни висловлююць щіру вдзячність", або ж "Сколько времени я гаварю?" - фрази обох типів можуть звучати в одному телеефірі, нікого не дивуючи. Трапляються і візитки, де можна прочитати: "Доктор медсинский наука, профессор, нервипатолог, микро хирург, кордялог".

Мова на щодень і на свято

Не набагато кращою є і ситуація з друкованим словом. Особливо з українським друкованим словом. Я не буду заглиблюватися тут і так уже в глибокий омут журналістських текстів, писаних нашвидкоруч і зазвичай не редагованих, це тема для набагато розлогішої розмови. Та і йдеться мені, зрештою, не так про грамотність, як про використання мови як щоденного робочого інструменту, а не лише статусного елементу "для відповідної нагоди". Галицькі бабусі на вулицях вживають не менше русизмів, ніж диктори на телебаченні, а на додаток ще й неправильно наголошують половину слів, але їхня мова не звучить штучно і вимучено, вони вміють назвати все своїми іменами і не запинаються натужно, подумки перекладаючи те, що збираються сказати. Так відбувається тому, що вони користуються українською щодня все своє життя, спотворюють мову і роблять помилки, пристосовують нові слова до нових понять чи предметів, розвивають мову саме цими помилками, похибками і спробами, які рятують від законсервованості і відмирання.

Той же феномен добре видно і за кордоном, коли емігранти, які давно живуть у якійсь європейській країні, краще знають граматику і вживають правильніші граматичні та синтаксичні конструкції, але їхня мова однаково вирізняється штивністю і неприродністю на тлі місцевих, навіть не особливо грамотних носіїв мови.

Чому не продається українське

Від довгого висіння у шафі і використання лише зрідка мова страждає більше, ніж весільний костюм. Тож коли її врешті витягують на денне світло і застосовують, скажімо, для перекладу, виходить щось більше схоже на гротеск, ніж на звичайний текст. Ось як може виглядати розмова шведських підлітків у дитячій книзі, надто старанно перекладеній українською:

Чимчикуючи додому, ми наминали морозиво, а тоді я врешті його укмітив.

- А щоб тебе жаба вбрикнула! - застогнав я.

- Годі зіпати! - скрикнув він. - Зараз ми чкурнемо додому і трохи показимося. Ви лишили шматочок того торта, яким нахвалялися?

- На жаль, ми його впорали, - відповів я.

- Як це ти в біса до такого додумався? - спитав він.

- А хай вам абищо, починаймо! - гукнув я. - І цур тобі пек, я збираюся це зробити! Я щосили загилив йому в живіт. І після цього ми ще трохи поборюкалися, а тоді я попрошкував собі дорогою.

- Що ти утеленував? - крикнув я.

- Я стояв собі до вітру, а він мене встрелив у зад, - відповів він.

- Ще раз таке встругнеш, то обіцяю, що тисячу разів застромлю тобі в зад виделку, розжарену в грубі. Затямив?

- Атож.

- See you later, boys, - промурмотів він.

З формальної точки зору, цей текст абсолютно правильний, у ньому немає ні граматичних, ні стилістичних помилок, і перекладач був явно задоволений собою, використавши максимально можливу кількість рідковживаних слів на одиницю тексту. Більше того, перекладач явно переслідував благородну мету - врятувати ці слова від забуття і передати наймолодшій читацькій аудиторії, прищепивши їм таким чином любов до рідної мови. І коли такою мовою говорять герої Нечуя-Левицького чи Панаса Мирного, все справді так і відбувається. Діти довідуються масу нових слів, деякі з них навіть запам'ятовують, і мова ця звучить цілковито адекватно. Гарно може звучати архаїзована мова і в сучасному тексті. Скажімо, у фентезі, де йдеться про лісовий народець із архаїчним побутом та ритуалами. Тут така лексика навіть доречна, вона додає тексту затишності та таємничості.

Натомість, якщо ми намагаємося уявити собі, як виглядатиме спілкування сучасних підлітків, які курять десь поза школою і теревенять чи то пак просторікують про те, куди б то їм чкурнути, кого б ще вгилити і що б іще впорати, то крім гумористичного, ніякого іншого ефекту така розмова не викликає. Точніше, викликає. Книгу, перекладену чи написану такою мовою, навряд чи вчитає сучасний підліток. І навіть не тому, що не зрозуміє половини слів та виразів, а просто тому, що таке читання смішить лише на початку, далі стає нудно і хочеться відкласти книгу назавжди. Як, зрештою, і стається з великою кількістю перекладених українською книг. Не лише дитячих, а і дорослих. Книг, які стають світовими бестселерами, але переклади яких українською майже не продаються. І відсутність патріотизму, брак коштів чи високі ціни на книги у даному випадку аж ніяк не є причиною цього. Не кажучи вже про улюблений аргумент у таких дискусіях про те, що українська мова не є повноцінною і не надається до функціонування у певних сферах.

Коли сучасний французький роман починається словами: "Цієї зими треба мати цицьки, вищі за плечі, та плескату сідницю. Сьогодні я відснідав о 9 ранку. І нарешті ти сам змегрелетів: за останні три місяці втратив 17 кілограмів", у нього немає шансів бути прочитаним, із тим же успіхом можна перегнати текст оригіналу через google translate і спробувати зрозуміти, що ж приваблює у цьому тексті тисячі читачів у інших країнах.

Виникає питання, чому така невідповідність стилю перекладу до стилю оригіналу не тривожить перекладачів, редакторів, видавців. Відповідь на це питання слід шукати все там же, серед недбало пошитих костюмів, розтягнутих леопардових лосин і звички до того, що література, як і вся культура - це не розвага, а серйозне і тому нудне заняття, така собі повинність, як стояння у церкві "щоб сусіди бачили", присутність на офіційних церемоніях тощо, це все не дає жодного задоволення, бо і не повинно давати. Задоволення серйозні люди отримують зовсім не від культури, мужньо витримавши випробування культурою, вони ідуть розслабитися нарешті у кнайпу, оздоблену штучним каменем, де замовляють пляшку чистої і копчену курку, поволі оживаючи під звуки російського блатного фольклору чи української весільної попси. А що з мовою? Та хай її жаба вбрикне, ну і See you later, boys. Будьмо!