Український солдат-актор на гастролях у Берліні

23-річний Алік Сардарян - боєць Національної гвардії України та актор "Театру переселенця". На фронті на Донбасі він був і солдатом, і санітаром. Виходив з оточення в Дебальцевому. В інтерв'ю DW Сардарян розповів про автобіографічний спектакль-монолог "Товар" про жахіття і жорстокість війни. Алік Сардарян - автор, режисер і головний виконавець вистави, яку днями вперше показали за кордоном, у Берліні.

DW: Аліку, зазвичай люди, які побували на війні, намагаються не згадувати про те, що там було, намагаються все забути. У вас - навпаки: ви розповідаєте про це зі сцени. Чому? Що підштовхнуло вас до цього?

Алік Сардарян: Насправді, є ті, хто закривається і мовчить, і ті, хто про це говорить. Я балакучий сам по собі. Не можу сказати, що мені легко було про це відразу почати говорити, але Георг (Георг Жено, режисер "Театру переселенця" - Ред.) запропонував мені спочатку зробити ескіз вистави, а потім, якщо він вийде вдалим, і сам спектакль. З Георгом ми з випадково познайомилися в Миколаївці (Донецька область - Ред.). На цій темі я зупинився, бо, по-перше, це те, що я добре відчув, хоча вояка з мене, м'яко кажучи, не дуже.

А, по-друге, коли я повернувся з ротації, то побачив соціальні рекламні ролики на кшталт "записуйтеся в армію" тощо, і мене це сильно розлютило. Так, з одного боку, це правильно захищати свою країну від окупанта. Цілком здорове рішення піти записатися. З іншого боку, в цих роликах показували, скажімо, як військовий вскочив у БТР, кудись поїхав, повернувся такий самий чистенький, вийшов, подзвонив дідусеві, сказав "Усе, я відстрілявся". Або поцілував дочку, вийшов кудись, десь повоював, повернувся, знову поцілував дочку. Повоював, ну як по хліб сходив.

Чи правильно я вас зрозумів, що ваш спектакль-монолог - це не історія про вас на війні, а про війну в її найгірших проявах?

Я не маю на меті розповісти людям, що війна - це погано. Це знає будь-яка людина. Моя мета - розповісти, як це, а не що це. Зробити так, щоб люди відчули цей бруд. Усі історії, які я розповідаю, - вибудована ілюстрація до цього.

Мені все-таки не хотілося б, щоб люди, які не причетні до війни та не бачили її на власні очі, вважали, що це як у "Володарі кілець": є орки і є ельфи, які один з одним б'ються. Яким би правильним чи усвідомленим не було твоє рішення йти воювати, все одно війна - це кров, бруд, піт і біль. Це найжахливіше, що можна собі уявити. У соціальних роликах та в усьому навколовійськовому медійному галасі не було ось цього почуття жаху. Коли поруч помирає людина, а ти розумієш, що нічим не можеш допомогти, - це дуже страшно. Навіть якщо ти в безпеці, це все одно дуже страшно. Я б хотів, щоб люди відчули це через спектакль.

Як ви потрапили на війну і як довго були на фронті?

Спочатку, у вересні 2014 року, я записався добровольцем, відслужив вісім місяців, а потім - після виходу з Дебальцевого - мене мобілізували ще на рік. Я досі служу, зараз - у відпустці. Загалом на війні пробув 5 місяців, а решту часу - під час ротацій - у Києві. Я не якийсь там бравий солдат, який здійснював героїчні вчинки. Зовсім ні.

Ви виходили разом з усіма з оточення в Дебальцевому. Що запам'яталося?

Абсурдність всієї ситуації. У Ернеста Хемінгуея в романі "Прощавай, зброє" є сцена відступу італійської армії. Я потім спеціально її перечитав - це один в один наша історія. Такий самий театр абсурду, так само ніхто не розуміє, що відбувається.

Уявіть собі ситуацію. Ніч, ви їдете в набитій людьми вантажівці, проїжджаєте повз палаючий будинок, проїхали, потім зупиняєтеся хвилин на 20, потім їдете далі, проїжджаєте повз той самий будинок, що горів. І так тричі. Потім знову зупиняєтесь, чекаєте півгодини, поруч уже міни падають, ви сидите - нікуди подітися. Під кінець, коли багато техніки залишилося в жалюгідному стані, до нас у вантажівку набилися всі, хто міг. Їдеш і бачиш, скажімо, біжить солдат. У нього в одній руці автомат, в іншій - цуценя, і він не хоче його кидати.

Ви - не професійний актор, для якого норма переживати на сцені все заново, раз за разом. Ваші історії не втрачають, так би мовити, життя від багаторазового повторення?

По-перше, я їх іноді зміюю. У мене текст не слово в слово однаковий. Я не заучую його і не повторюю. По-друге, між останнім і передостаннім виступом минуло два місяці. І після цієї перерви я почувався, ніби вперше. А вперше у мене дуже тремтіли руки, мені було дуже лячно. Мені, в принципі, було страшно на сцені виступати.

Я все одно щоразу переживаю все наново. Життєвість не втрачається. Є відчуття болю, утім воно поволі минає. Вперше мені дуже погано було після вистави. Зараз такі самі відчуття, коли я починаю говорити, але зовсім інші, коли я закінчую.

Режисер вашого театру часто каже, що театр переселенців - це терапія. Ви так само вважаєте?

Від початку був саме такий задум. Один із засновників театру - військовий психолог. Насправді це допомагає - розповісти про пережите, побачене. У багатьох моментах відчуваєш почуття сорому за якісь речі. Плюс реакція глядачів - зазвичай, це підтримує.

Розповідали, що берлінська аудиторія досить агресивно сприйняла попередній проект "Театру переселенця" - фільм "Страх в Україні", відзнятий режисером Георгом Жено у Миколаївці. Ви не боїтеся такої самої реакції на вашу виставу?

Я насправді переймався останні кілька днів через це. Я знаю, що в Німеччині відбувається з лівими, у мене є київські ліві товариші. Знаю, що дуже багато лівих активістів тут підтримують Росію. Але з іншого боку, якщо я показуватиму виставу тільки в Україні і уникатиму місць, де це може спричинити бурхливу реакцію, то який сенс тоді це робити? Можливо, навіть якщо хтось агресивно почне вести дискусію, навіть якщо спробує щось зробити, може, після того як ми поговоримо, він щось для себе зрозуміє.

У мене, в принципі, аполітичний спектакль. Але якщо вони почнуть ставити провокаційні питання на кшталт "а навіщо ви стріляли в мирних мешканців?", я, звісно, з ними сперечатимуся і щось їм пояснюватиму. Але якщо цих запитань не буде, я не стоятиму і кричатиму "Слава Україні!"

Чи є у виставі ключовий момент, який вам найважче дається?

Є. Це історія про Максима - єдиного пораненого, чиє ім'я я запам'ятав. Взагалі - це нормально, що ви дізнаєтеся ім'я того, кому надаєте допомогу. Але ці імена вилітають з голови. Наприклад, привезли Василя, Василя перев'язав, Василя відправив на евакуацію і забув про Василя. Точніше Василя пам'ятаєш, пам'ятаєш, що ти йому робив, але як Василя звуть, ти не пам'ятаєш. Максим - це єдина людина, чиє ім'я я запам'ятав. Я не знаю, як це вийшло. Ба більше, він - єдиний з поранених, хто мені сниться. Він не вижив.

Довідка: "Театр переселенця" з 2015 року реалізує у різних українських регіонах театральні проекти та соціальні ініціативи. З жовтня 2015 року театр базується на кіностудії ім. Олександра Довженка у Києві. До Берліна "Театр переселенця", окрім спектаклю "Товар", привіз ще стрічку "Моя Миколаївка" та виставу "Де схід? Монолог №1".