Чим живуть звільнені території Донбасу
25 жовтня 2022 р.Розбиті дороги, перебиті електромагістралі, відсутність мобільного зв'язку та інтернету, дефіцит харчів і ліків - з такими проблемами стикаються щойно звільнені від російських окупантів північні райони Донбасу. Тиша, що настала після завершення тут бойових дій, оманлива - будь-якої миті вона може бути порушена вибухами нездетонованих снарядів та мін, якими рясно всіяні довколишні ліси, лани й населені пункти. Кореспондент DW відвідав два деокупованих села Лиманського району Донеччини.
Читайте також: Звільнення Лимана: чому це важливий стратегічний успіх
Найперша місія - нагодувати й лікувати
Дорога до звільнених населених пунктів Донбасу пролягає через десятки блокпостів і зруйновані окупантами міста і села Харківщини. Вже після Чугуєва не працює жодна бензоколонка, бо всі вони потерпіли від боїв. Асфальт рясніє різного розміру вирвами від вибухів, а узбіччя всіяні іржавими рештками танків і бронемашин. Мальовничий лісовий шлях до сіл на півночі Донецької області, що неподалік Святогірська та Лимана, псують колишні опорні пункти росіян, що тонуть під величезними купами залишеного ними побутового сміття.
До крайніх сіл поблизу адміністративної лінії між Харківщиною та Донеччиною їдуть, зокрема, волонтери з громадської ініціативи "Аптечка на колесах". Очільниця нинішньої гуманітарної місії Наталя Сверлова розповідає, що її автобус вже вдруге в жовтні везе туди ліки, їжу, ліхтарі та електрогенератори. "В Яровій та Новоселівці ще від квітня близько двох тисяч селян і понад 60 дітей живуть без світла. Тому генератори там на вагу золота", - пояснює жінка. В цей момент автобус вчергове переїжджає впалий зі стовпів жмут дротів, що періодично перетинають дорогу.
У волонтерському автобусі сидить 50-літній чоловік з милицями. Він - військовий лікар з пошкодженою ступнею, що взяв коротку відпустку, аби вже вдруге приїхати до селян, в яких немає свого лікаря. "Минулого разу я прийняв десятки пацієнтів. Найбільша проблема - несподівано велика кількість хворих на діабет, яким гостро бракує специфічних ліків", - розповідає лікар. Цього разу його багаж складається з кардіографа і ящиків з медикаментами.
Майстри з виживання
В обох селах на волонтерів уже чекають натовпи селян. Їхнє прибуття збіглося в часі з приїздом автомобіля "Укрпошти", що вперше після звільнення села привіз пенсії й державну грошову допомогу. Найбільшим попитом тут користується хліб, а також дефіцитні ліхтарики і батарейки до них. Діти завзято розпихують по кишенях пакети зі сосисками, шоколадки і страшенно радіють "Кока-колі".
"Та ми тут не зовсім голодуємо, у всіх є городи. От тільки цибуля цього року не вродила", - скаржиться один з місцевих пенсіонерів у черзі до волонтерського автобусу. На запитання, чого бракує найбільше, згадує про сірники, сіль, цемент і шифер. "Дах весь розбитий тією стріляниною, та й фундамент хати треба підмазати", - кажев він.
Решта людей ховають очі, на запитання про життя під окупацією не відповідають. "Сиділи по підвалах, виживали, хто як міг", - каже одна з пенсіонерок, які становлять нині більшість місцевих мешканців.
Страх під час окупації
Селяни похилого віку здебільшого не розуміють деталі протистояння воєнних сил, в епіцентрі яких їм довелося опинитись. "Страх Господній був! По підвалах всі сиділи, бо з того берега українці стріляли, а звідси рускіє. А все, що там літало, падало на нас", - згадує пенсіонерка з села Ярове. Відразу ж до розмови долучається інша жінка: "Я з онуком цілими тижнями в підвалі сиділа. Боялася на двір виходить. Бачила, що тут ходили росіяни, але не мала з ними жодних справ".
Чоловік пенсійного віку тут же намагається переконати, що росіяни поводилися в селі "нормально". "Я нічого про них сказати не можу. Один бурят до мене заходив, бо сусідка йому сказала, що я до Києва дзвонив. Забрав мій телефон, побив... А так - нормально все було", - розповідає він.
Натомість 17-річна дівчина відводить кореспондента DW убік і розповідає, що під час окупації постійно дуже боялася. "Окупанти дізналися, що мій брат у Збройних силах України, нас з мамою і батьком ув'язнили. За добу мене і маму відпустили, а потім прийшли до хати п'яні і кричали, що розстріляють. Так було кілька раз", - ледь чутно розповідає дівчина, ніби побоюючись вух довколишніх людей.
Небезпека ще не відступила
Нинішня тиша, що настала після завершення бойових дій, оманлива. Сільськогосподарські угіддя на під'їзді до обох сіл вражають незжатим врожаєм зернових і хвостовиками ракетних снарядів, що не вибухнули і тепер стирчать просто посеред ланів. В 100 метрах від найближчої від лісу сільської вулиці іржавіє підірване на міні цивільне авто. Його водій, місцевий мешканець, загинув на місці, коли їхав звичною лісовою дорогою.
Командир стрілецької чоти 126 батальйону ТРО ЗСУ на позивний "Січень" сказав, що його підрозділ зайшов у село Ярова 14 вересня, і що наразі вояки встигли локалізувати чи знешкодити міни та снаряди, що не вибухнули, тільки на дорогах і подвір'ях. "Решта понад 80 відсотків цього "добра" залишається в селі та в лісах. Це снаряди 152 калібру, ракетні снаряди від "градів" і "ураганів", - сказав військовий.
Повідомлення людей про ці "артефакти" наразі ставляться на облік секретарем сільського голови й будуть передані саперам. А тим часом довколишні ліси, що традиційно годували селян грибами й були джерелом палива для обігріву домівок залишаються смертельно небезпечними.