Білоруси в Україні: "Нас надихає бути поряд з українцями"

"Виїхати - не означає перестати хвилюватися. Ми вже покидали Білорусь і знаємо, що таке синдром біженця, як важко потім відновлюватися. Тому хочемо до останнього залишатися у своєму домі, поруч із людьми, яких добре знаємо, допомагати, чим можемо", - пояснює своє рішення залишитись в Україні білоруска Інна Зайцева. Під час протестів 2020 року в Білорусі Інна стала відомою як "бчб-наречена" - на протестні акції жінка виходила у біло-червоно-білій весільній сукні. DW розповідає історії білорусів, які залишаються в Україні під час війни.

"Немає паніки, але є рішучість відстояти свою землю"

Ось уже трохи більше року Інна Зайцева із сім'єю живе у селі під Києвом. Білоруска вважає, що поки що тут безпечно. До того ж поблизу немає жодних стратегічних об'єктів, і ймовірність, що бомбитимуть навіть випадково, на думку жінки, мінімальна. У побутовому плані, каже Інна, з початком війни нічого не змінилося - продукти до магазину привозять регулярно, світло є, вода з колодязя, у будинку - піч.

Жителі села сконцентровані на забезпеченні порядку: чоловіки організували територіальну оборону та постійне чергування, жінки готують для них у місцевій школі та займаються розподілом гуманітарної допомоги. "У селі немає паніки, але є озлобленість проти ворога, згуртованість та рішучість відстояти свою землю. Білорусу бути поряд з українцями дуже повчально, це надихає", - зазначає "бчб-наречена".

Інна Зайцева має двох синів. Щоб пояснити їм усе, жінка читає розповіді про Другу світову війну. "Для них реальність - це продовження цих історій. Ми обговорюємо, що таке війна, чому вона відбувається. Ворог - це той, хто прийшов на чужу територію. Дуже просто, але чомусь дорослі громадяни Російської Федерації досі не можуть зрозуміти ці прості речі", - розмірковує білоруска.

"У тяжкий час я своєю роботою маю віддячити цій країні"

Аналітик Українського інституту майбутнього білорус Ігор Тишкевич донедавна жив у передмісті Києва Ворзелі. "На четвертий день війни у ​​нас зникло світло, разом зі світлом зникли вода та опалення. Виручали сусіди з приватних будинків, які мають генератори. 1 або 2 березня пропав газ, у ці ж дні до селища остаточно увійшли російські війська. Вривалися в будинки, грабували, забирали речі, на те, що не могли забрати, справляли потребу, - згадує білорус. - У моєму житловому комплексі залишалося близько 40 людей, з них чотирьох убили, причому не випадковими пострілами, їх розстріляли спеціально". 

Днями Ігореві вдалося перебратися до Києва - під час евакуації колона, що складається здебільшого не з автобусів, а з приватного транспорту, поїхала іншим маршрутом, якраз неподалік його будинку. Чоловіка разом із домашніми улюбленцями, як він сам каже - "цілим звіринцем" - взяв у свою машину один із сусідів. "На початку війни він підвозив місцевим продукти, а коли увійшли російські війська, застряг тут. Його машина повністю прострілена, немає бічного вікна, дірки у дверях від великокаліберної зброї. Сусіду вдалося її завести, і потихеньку ми доїхали до Києва", - розповідає Ігор.

Він додає, що з Києва їхати не збирається: "Я живу і працюю тут, Україна дала мені прихисток, і у тяжкий час я своєю роботою маю віддячити цій країні". Ігор також зізнається, що не розуміє білорусів, які, не перебуваючи безпосередньо поблизу лінії зіткнення, вирішують поїхати до Львова чи взагалі у західні країні.

"Головна мотивація - підтримати українців"

Незважаючи на численні пропозиції евакуюватися, у Києві залишається і білоруський економіст Ярослав Романчук: "Головна мотивація - бажання підтримати моїх колег, друзів, українців загалом, які сьогодні насправді виборюють збереження західної цивілізації. Перемога України означатиме, що шанс на відновлення незалежності Білорусі є. Я роблю все можливе, щоб мобілізувати максимальні ресурси для нашої спільної перемоги. Багато часу присвячую тому, щоб заспокоювати людей, знімати напругу, навіть жартувати іноді".

Ярослав каже, що у його квартирі відключили опалення, але є світло, гаряча та холодна вода, питну воду можна купити в автоматах, продуктів у магазинах також достатньо.

"На кожній вулиці блокпости, люди зі зброєю, але немає жодної агресії, всі спокійні, зібрані. Вражає доброзичливість та бажання допомогти. Виходиш із дому - хтось безкоштовно хліб людям роздає, якісь базові продукти, підтримують одне одного. Солідарність впливає на бойовий та моральний дух", - розповідає білорус. Він також зізнається, що захоплюється безпрецедентним єднанням влади, армії та народу.

"Народ тут досить спокійний, зібраний"

У місті Дніпрі залишається сестра білоруської політув'язненої Ольги Філатченкової Марія. "Ми вирішили не евакуюватися через паніку. Після Енергодару тут творився жах. Знайомі, які виїжджали з міста протягом двох днів після захоплення АЕС, по три доби їхали на західний кордон, - розповідає Марія. - У поїзд не потрапити, по 160 чоловік у вагоні. Машиною - затори на три години на виїзд із міста. Крім того, автомобілем виїжджати страшно, на заправках бензину немає, не хочеться просто стати десь у полі". 

Білоруска каже, що загалом із дітьми живе спокійно. У перші дні війни Марія допомагала розвозити гуманітарну допомогу, але зараз, за її словами, машин вистачає, тому вона з дітьми допомагає плести маскувальні сітки. "Загалом, знаєте, народ тут досить спокійний, зібраний і злий. Я дуже нервуюсь тільки, коли переговори. Як показала практика, у дні переговорів і напередодні найбільша жесть відбувається", - зазначає Марія.

Читайте також: Тихановська: Частково окупація Білорусі вже відбулася

"Нехай кожен робить, що може"

"Важливо, щоб білоруси не самобичувалися, що вони представники країни-агресора, а включалися в допомогу. Українці чудово знають, хто за Україну. Нехай кожен робить, що може", - каже білорус Олексій Францкевич.

Після подій 2020 року він створив у Львові Білоруський кризовий центр. Протягом півтора року там підтримували білорусів, які тікали від політичного переслідування. З початком війни Олексій та його колеги допомагали їм уже з евакуацією до Європи. Нині вони надають допомогу біженцям та українській армії.

Олексій зізнається, що замислювався про евакуацію зі Львова, але спочатку не було паспорта у його піврічної дитини, потім побачив, що діялося на кордонах, а потім прийшло розуміння, що він потрібен у Львові. "Тут залишилися люди, з якими ми працювали, почали щось робити, зараз уже й часу немає про це (від'їзд - Ред.) думати", - зазначає чоловік.

За його словами, багато білорусів, які поїхали з України на початку війни, в тому числі й тому, що залишилися без засобів для існування через блокування українськими банками карток користувачів-білорусів, дзвонять і кажуть, що готові допомагати, коли знайдуть роботу в Європі, а деякі вирішили повернутися і вступити до лав добровольців.