Данилко: "Раша, гудбай!" - клацання по носі політиці Путіна

Андрій Данилко, народний артист України, здобув популярність завдяки створеному ним образу Вєрки Сердючки. Після початку війни в Україні він відмовився евакуюватися та залишився у Києві. Данилко розповів DW у програмі #вТРЕНДde про те, як війна змінила Володимира Зеленського, чому Алла Пугачова жодного слова не сказала про Україну та що він робитиме після української перемоги.

Костянтин Еггерт: Андрію, що ви думаєте про заяву Алли Пугачової про те, що вона проти визнання Максима Галкіна іноагентом і сама просить, щоб її зарахували до цього списку?

Андрій Данилко: Мене нічого не здивувало. Я її добре знаю, вона людина дуже справедлива, хоч би що говорили ці програми на НТВ про те, яка вона мафіозна. У мене ніколи не було з Аллою Пугачовою відчуття страху. У мене дуже зрозумілі з нею стосунки.

А як українця вас не образило те, що вона каже, що війну треба закінчити, бо гинуть "наші хлопці, незрозуміло за що". Але про саму Україну вона нічого не сказала.

А хіба це не так? Ваші хлопці гинуть. Вона - росіянка і сказала про свій народ. Вона переживає за свою країну і тому так сказала. Мені це цілком зрозуміло.

Це може вплинути на громадську думку?

Якось вплинути на громадську думку це не може. Коли кажуть, що мистецтво виховує, не треба думати, що це може якось змінити людину. Путін також дивився фільм "Білий Бім Чорне вухо". І він, може, теж плакав, але це на нього вплинуло? Ні, він хвора людина та злочинець.

Ви не давали концерти у Росії з 2013 року. Якби ви сьогодні виступили перед російською аудиторією, ви б одне одного зрозуміли?

До Сердючки приходять лише нормальні люди, бо подібне приваблює подібне. Ми виступали у Вільнюсі, і було багато росіян, і всі раділи, коли я кричав "Путін *****" або "Путін, щоб ти здох". Я вигадав новий жанр "ображалки", мені пишуть: "Як це можна нашого президента ображати?". Можна, і я ображатиму, бо не можу нічого зробити іншого.

20 років тому багато хто в Україні говорив: у нас занадто багато впливу Росії - в поп-культурі, в літературі, в кіно, в серіалах і так далі. Зараз на передній край висунулись українські артисти. І багато хто, у тому числі серед російської інтелігенції - навіть критиків Путіна, - говорять про те, що Україна піде шляхом націоналізму, культурного ізоляціонізму, ось хочуть закрити музей Булгакова в Києві, наприклад. Що ви відповісте цим людям?

Усе ж таки тоді ще був вплив Радянського Союзу. Я нічого поганого не бачив у російській музиці або в російських фільмах. І те, що перейшли на українську мову і її стало більше, я вважаю, що це добре. Закриття музею Булгакова - дуже дивна історія, я противник цього. І я не за те, щоб забороняли російську мову.

Війна надовго вдарила по всьому, що пов'язано з Росією в Україні. У цій ситуації чи може щось зробити людина культури? Ваша думка теж буде непопулярною у багатьох, хто повернеться з війни...

У мене є своя думка, і їхня думка мене абсолютно не цікавить. Я дуже добра людина, я за мир. Я люблю об'єднувати людей. Я можу зробити, щоб на якусь годину ми забули, ми посміхалися, згадали приємні моменти. Сердючка, яка співає зараз "Раша, гудбай", клацає по носі політику Путіна. Той самий Путін боїться сили.

Зеленський, значить, правильно з Путіним чинить?

Звісно! Я Зеленського дуже добре знаю. І я не дивуюсь. Це Вова Зеленський, якого я знаю, він у цій ситуації вчинив абсолютно правильно. І ця ситуація, хоч би як це гидко звучало, пішла йому на користь. Ось він тоді на самому початку не знав, як поводитися. Він перестав хотіти сподобатися. Ось те, що притаманне артистові.

Так і має поводитися політик у цій ситуації?

Політик має думати про свій народ. Якщо ми говоримо про президента, він має дбати про інтереси своєї країни. Вова, Володимир Олександрович, у цій ситуації поводиться па-пацанськи. Типу, хлопці, немає жодних аргументів. Росія напала на Україну, про що ми зараз говоритимемо? У нас багато питань, але це внутрішній момент. Будь ласка, ми якось розберемося без вашої допомоги.

Леонід Кучма колись написав книжку "Україна - не Росія". Чому Україна - не Росія?

Я раніше цього не помічав, бо я радянська дитина. І для мене столиця була Москва. Я ж не відріжу це від себе, я все це пам'ятаю. Мені було дуже добре. У СРСР не було митниць, було чудово. Я завжди, коли їхав до Росії, почувався злочинцем. Коли заходять митники та дивляться з паузою, кажуть: "Підніміть полку". І думаєш: "Господи, зараз скажуть - покладіть руки за голову". Жах! Я весь час думав, що вони до чогось причепляться. Я жахливо почувався.

Приїжджаючи тоді, мені здавалося, що немає різниці. Але з часом це дуже чутно і видно. Ми різні люди абсолютно. Українці, ви тільки не ображайтеся, начебто ми можемо творити. У росіян найчастіше "вкрасти", "запозичити". Вони ж зробили свою Сердючку. Імпортозаміщення. Якийсь балет, наче залишки Надії Бабкіної. Такий жах. Навіть не можуть вигадати свій образ.

Ані Лорак, Віра Брежнєва... Вони зробили собі кар'єру у Росії. Як ви вважаєте, українське суспільство їх назад прийме?

Я до цього ставлюся по-іншому. Я розумію, що це, мабуть, збирає аудиторію. Але чому ви чекаєте від Ані Лорак на якусь позицію? Що вам від того? Це щось змінить? Нічого не змінить. Коли керівник "Театру Націй" Женя Миронов, наприклад, щось скаже, це вплине на його ситуацію. Тож він поїхав на Донбас. Я розумію, він є заручником ситуації.

Чому ви виправдовуєте його?

Я не виправдовую. Я просто розумію, що людина, яка перебуває на такій посаді, має трупу, розуміє, що за цим стоїть купа людей, гроші. Це дуже складно. Напевно, у цьому випадку краще промовчати. Добре, ось він скаже та втратить роботу, отримає купу проблем.

Багато розмов йде, що в період війни треба бути тактовним, не можна сміятися чи щось краще не говорити...

Це якась придумана херня, вибачте. Ну, чому не можна сміятися? Можна сміятися. Звісно, ​​ти вибираєш слова, ти не можеш дати якихось оцінок. Під час війни ти не можеш говорити про якусь дружбу із росіянами. Це не час для такої розмови.

Коли війна закінчиться, що робитимете у день перемоги?

Ну, я зніму нарешті маску. Ми піднімемося на білу квартиру. Я відправлю Інну в "Сільпо", і ми відзначимо.

Не можу не поставити питання про ваші творчі плани після війни.

Ви знаєте, я за цей весь час, перебуваючи у Києві, стільки зробив справ, у мене такий насичений день... Я якось повернувся до себе. Я чому не хотів їздити на гастролі? Я не хочу бути порожнім. Я не хочу, щоб ви сиділи і бачили, як я вмираю. Мені хочеться пожартувати. Мені хочеться бути легким, а не вичавлювати з себе жарти.

А зараз важко?

Ні, зараз мені легше. І я дуже вдячний публіці. Якби не люди, мене вже не було б. І як не намагалися (керівник російського "Первого канала" Костянтин. - Ред.) Ернст і вся ця гоп-компанія знищити нас, у них нічого не вийшло.

 Чого ви хочете в житті досягти?

Мені хочеться бути здоровим, щоби була можливість створювати. Я розумію, у мене не буде сім'ї, тож я вже не парюся. Нічого страшного. Знаєте, як Людмила Прокопівна у "Службовому романі" говорила: "Що таке особисте життя? Багато є інших цікавих речей. Робота, наприклад". Ось я, мабуть, Людмила Прокопівна.

Але мені б хотілося, щоб все було в задоволенні, коли я маю час на створення програми, на зйомки кліпу. А не бути, як загнаний кінь. Ти весь час викручуєшся, підлаштовуєшся під обставини або заплющуєш очі на непрофесійний підхід інших. Мені хотілося б внутрішнього порядку. І мені хотілося, щоби було спокійно. У мене картинка в голові: Геленджик. Я там був із мамою та сестрою у 1974 році. І я пам'ятаю, що сиджу на такому величезному камені. На мені улюблена байкова сорочка. Захід сонця, доріжка від сонця. Так гарно. І я сиджу... Нікого, жодної людини. Якийсь птах пролетів, десь там корабель. Оце мені щастя. Спокій.