Лана переїхала з Києва до Тернополя. Була там в евакуації навесні 2022-го і вирішила осісти. Запійна читачка, Лана купує в місяць не менше десяти книжок. У Києві її закупи обмежував лише брак місця в орендованій квартирі. Тут, у Тернополі, вона зняла житло з величезною книжковою шафою. І тепер скуповує книжки, як кажуть, в промислових масштабах. Ми з нею знайомі, неблизькі, але достатньо, щоби вона питала моєї поради, чи варто ту чи іншу книжку придбати. Хоча ні, порад вона не слухає, їй треба обговорити з кимсь куплені книжки.
"Ти встигаєш їх всі читати?" - питаю я, знаючи її щільний робочий графік. "Я обов'язково їх всі прочитаю. Коли матиму на це час", - відповідає вона. Іншої відповіді я певно що й не чекала. В історії Лани книжки - трішки більше за книжки, які читають. Це книжки, які символізують.
Книги в Україні: видають, купують і читають більше
Книжкова палата України на початку липня показала цікаві цифри за перше півріччя 2024 року. Відбулося 5275 видань, кількість видань порівняно з першим півріччям 2023-го зменшилася майже на сто одиниць, зате посутньо виросли наклади. 12,1 відсотка книжок становлять видання на більше 100 тисяч примірників.
Тоді ж власник київських книгарень "Сенс" написав у себе на сторінці в Facebook, що з часу відкриття нової книгарні на Хрещатику за чотири з чимсь місяці роботи закладу, власне в тому ж першому півріччі 2024-го, там купили 76576 книжок. І схоже на те, що більшість із цих книжок таки читають (купувати і читати - різні процедури, це ж ясно).
Читайте також: "Крихкість існування" України на Франкфуртському книжковому ярмарку
Якщо паралельно зазирнути в дослідження читання, то побачимо: від 2018-го до 2023 року кількість людей, які читають книжки щодня, збільшилася з восьми відсотків до 17 відсотків, на регулярній основі 2023-го читали 36 відсотків читачів (до порівняння: понад шість років ця цифра була незмінною - 27 відсотків).
Я не писатиму тут аналітики, я не фахівчиня з книжкового ринку. Я побачила в своїй стрічці повідомлення від Книжкової палати і "Сенсу" - так же, як побачила, я їх і переказую. Повідомлення таке: в Україні видають і купують книжки, багато книжок, більше, ніж до великої війни. А тут ще навздогін прилетіло чергове фото від Лани зі стосом новеньких придбаних книжок.
Відмовляйся від російського, купуй своє і читай під час блекаутів
Утім, кілька об'єктивних причин я таки бачу і можу про них говорити. По-перше, в українців звільнилося місце на книжкових полицях і виник запит на класику. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну читачі масово відмовлялися від книжок російською мовою, здавали їх до центрів переробки, підключалися до масштабних акцій великих книгарень, які приймали книжки російською в обмін на знижки чи донати для війська. Переклади російською мовою світової класики почали в приватних бібліотеках заміняти на відповідні українські. Формують бібліотеки з українських класичних творів. Чи не кожне велике видавництво оголосило про книжкову серію, яка (ре)актуалізує класичні і канонічні твори українською - оригінальні і перекладні. І ці серії популярні. Такі приватні колекції - сформовані з перевірених часом текстів - зазвичай виникають у людей, котрі читають помірковано, не люблять читацьких сюрпризів і мають в родині дорослих дітей (яким та бібліотека так само з часом буде в нагоді).
По-друге, працює консолідація і поклик підтримати українські бізнеси. На заклик "купувати своє" реагували в 2014-2015 роках, так само чуйно до нього ставляться і нині.
І, по-третє, відключення світла повернуло читання до практик родинних розваг, в родинах читають вголос, паперові книжки - очевидний спосіб перечекати відключення та зекономити заряд на павербанках.
Читайте також: Німеччина започаткувала програму підтримки українського книжкового ринку
Книжкові донати і бажане майбутнє
Але наразі я хочу говорити також і про дуже суб'єктивні горизонти очікування.
Коли людина купує десяток книжок і ставить їх на полицю в своєму домі, вона малює собі картинку бажаного майбутнього. Вона буде жити достаньо довго, щоби ці книжки прочитати. І в неї буде дім, де ці книжки можна буде зберігати. Її не уб'ють на цій війні. Її дім не зруйнують на цій війні. Їй не доведеться поспіхом кидати речі і евакуюватися від бойових дій і загрози окупації. Ці приватні бібліотеки, що їх так швидко і наполегливо формують зараз читачі-покупці в Україні, - спроба осмислити мирне майбутнє як бажану реальність. І це така собі магічна практика: поки не прочитала куплені книжки - житиму.
Ба більше: останні пару років в традиційну практику серед читацьких спільнот входить робити пожертви для державних бібліотек, тим більше і здебільшого на півдні і сході, на деокупованих територіях - і поготів.
В районі міста М., де я нині живу, літом 2022-го був приліт в бібліотеку, не так давно її відновили і відкрили. Я зібрала по полицях книжки і поїхала привітати їх з відкриттям. Я була не перша, і навіть не друга людина, яка принесла того ранку свої книжки, щоби поповнити фонди невеликої районної бібліотеки. Бібліотекарка в деокупованій громаді так само на Півдні тішиться і хвалиться: за рік без особливого медійного розголосу, просто через інформацію з рук-в-руки змогла "наколядувати" більше півтори тисячі книжок. А от бачу, що одна чудова харківська бібліотека, де стався нещасний випадок, попросила про допомогу; минуло уже кілька місяців, потік допомоги не вщухає, й досі пані бібліотекарка звітує: "Мене на пошті чекає іще сорок п'ять кіло книжок".
Через такі книжкові донати, у такий спосіб поповнюючи державні бібліотеки, українці, здається, вчиняють так само, як і коли поповнюють свої приватні книгозбиральні. Формують картину свого бажаного майбутнього з довгим життям і безпечним домом - масштабують її на рівень країни. Будуть довго жити в своєму цілому домі в своїй безпечній державі серед своїх співгромадян.
І мені так здається, це хіба не єдиний спосіб, у який бодай читацька спільнота дозволяє собі зараз уявляти оптимістичне майбутнє. Не проговорюючи ці штуки вголос переважно. Чим довше триває повномасштабна війна, тим рідше ми говоримо про своє бажане майбутнє. "Мені шкода того майбутнього, яке у мене відібрали", - сказала мені хороша подруга, якось дуже буденно сказала, посеред смолтоку за келихом пива. У мене серце перехопило. Вона оформила у слова ті відчуття, яким складно дати назву.
У приватних розмовах бачення свого майбутнього, твоя особиста перспектива не виживання, а розвитку - тема переважно закрита. Актуалізувати її можливо тільки в бесідах з людьми найближчого кола, з десятком дисклеймів на початку: "я не нию", "я розумію, що у мене не самий поганий варіант", "я не скаржуся" і тому подібне. І то й тоді не знатимеш, де і як твого співрозмовця тригернуть твої слова. Але можна поговорити про щойно куплені книжки, наприклад.
"Хто ми ті, що в Україні"
Киянка Ольга щомісяця читає десять-двадцять книжок. Сама письменниця, вона уважна до роботи колег. Ольга оприлюднює відгуки на прочитані твори. І щомісяця в своєму блогу виставляє оголошення, що продає прочитані книжки. Вона не залишає їх собі, навіть ті, які дуже їй сподобалися. Ольга за останні два роки оприлюднила два есеї, де описує і рефлексує досвід жінок на самому початку повномасштабної війни. Зокрема, багато міркує вона про те, чому сама не виїжджала з Києва, коли там було небезпечно, багато і детально описує, як евакуювалися з нині уже деокупованих, іще окупованих, а часом геть знищених міст її героїні, як кидали вони в торби пам'ятні дрібнички і як тужать за дорогими речами, що не взяли. Вона багато міркує, що тримає жінок, які залишаються зараз в Україні.
Ольга читає книжки і тут же їх продає за копійки, передає далі "по ланцюжку". Мені бачиться у цьому важка внутрішня робота, яку вона зараз веде, це уже навіть не символічна праця, а погук сенсів. Уже не "чому ми тут", а "хто ми ті, що тут". Ця історія так само про майбутнє, яке уявляють українці, про те, як змінився їх спосіб уявити собі майбутнє, що про нього не можуть і не хочуть прямо говорити.
Книжка як інструмент боротьби зі зневірою
І ще одна річ. У жовтні 2022 року 51 відсоток українців вважали, що справи у країні рухаються у правильному напрямку, в березні 2023-го - 61 відсоток, цієї весни - 32,9 відсотка (тут я апелюю до опитувань, які проводив Центр Разумкова). 74,9 відсотка переконані, що ми подолаємо проблеми, це на 10 відсотків менше за 2022 рік. Опитування Міжнародного республіканського інституту IRI доводить, що 80 відсотків бачать обнадійливе майбутнє для України і 14 відсотків його не бачать, других в 2022-у було лише три відсотки.
Це називається виснаженням, а часто це зветься й зневірою. Зневіра - якраз той момент, коли неозвучені важливі ідеї треба шукати в дуже звичних, дуже намацальних речах. В непрочитаних книжках на поличках в новій книжковій шафі, наприклад. В тих наразі непрочитаних книжках Лани, в тих, прочитаних книжках Ольги, які за нею уже читає хтось наступний, точно є літери, з яких можна буде скласти слово "надія".
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.