Спогади 100-річної українки, що пережила Голодомор

Євдокія Шевченко народилася у селі Товмач Черкаської області (до 1972 року - Київська область). Уся її сім'я - батьки і шестеро братів - вижили під час Голодомору 1932-1933 років, хоч частина їхнього села вимерла. Під час Другої світової війни жінка чотири роки була остарбайтеркою в Німеччині. А тепер понад усе мріє дожити до перемоги України у російській загарбницькій війні. До роковин пам'яті жертв Голодомору Євдокія Шевченко розповіла DW про жахіття геноциду українського народу.

Попри свій 100-річний вік Євдокія Шевченко живе активно: влітку на дачі, доглядає город, а холодну пору року проводить у квартирі в Черкасах разом із донькою. Ще два тижні тому вона була із сином на риболовлі - це їхнє спільне хобі. І навіть ходила у ліс по гриби. "Не думала, що я стільки років житиму. Лізу рачки, але роблю", - каже жінка.

Їй виповнилося дев'ять років, коли почався Голодомор 1932-1933 років в Україні. У Євдокії Шевченко було шестеро братів і мати з батьком. Тато Семен Вакулович воював у Першій світовій війні і повернувся з інвалідністю. "У нього було все паралізовано", - згадує жінка. Під час однієї з битв, за її словами, батько отримав поранення і довго пролежав, поки його не знайшли.

Утім, сім'я Євдокії Шевченко, за її словами, мала чимале господарство: була і корова, і теля, і свині, і гуси. Землі було небагато, тож куркулями їх не вважали, а як почалася колективізація - батьки пішли у колгосп, каже вона. "Багато хто не хотів у колгоспи. - згадує жінка. - То їх вантажили на повозки і вивозили на північ, бог знає куди".

Читайте також: Парламент Швейцарії визнав Голодомор геноцидом

"Комуністи зробили нам Голодомор"

Одного дня із району почали приїжджати більшовики із плакатами "Здай хліб", розповідає Євдокія Шевченко і стверджує, що бачила це на власні очі, бо їхня хата була в центрі села. Каже, хто мав - одразу заніс, а потім комуністи почали ходити по хатах і відбирати запаси. "Де яка щілина, де сховав господар шматок хліба чи жменю зерна - і те вигрібали та й забирали. І нас зробили голодними! У нас не було нічого!", - розповідає жінка. За її словами, у родини відібрали майже всю худобу, залишилася лише одна корова.

Тоді й почалися голодні часи не лише для сім'ї Шевченко та їхнього села. Голодомор 1932-1933 років охопив північні, центральні, південні та східні області України і Кубань. "У нас така був такий голод, що тяжко було вижити. А хто зробив? Ці комуністи зробили нам голодовку", - каже очевидиця тих подій.

Люди ховали зерно у землю. Але майже щодня у селі відбувалися рейди, і відбирали те, що не знайшли минулого разу, каже Євдокія. "Бачать, що живе, не вмирає, то, значить, підемо, перевіримо. І все забирали", - згадує жінка.

Читайте також: Депутат Бундестагу: Ця війна має ту ж мету, що й Голодомор

Фруктові дерева обкладали податком, розповідає жінка. За кожне дерево треба було дорого платити, то люди їх вирубували. Але за це карали, каже вона.

"Дуже тяжко було вижити"

"Не було ж нічого їсти", - з болем розповідає Євдокія Шевченко. Її мати, Анна Афанасівна, усіляко намагалася врятувати сім'ю від голоду, згадує очевидиця, казала їм: "Діти, ми виживемо", роздавала їм по шматочку коржика, якого робила на воді і залишках борошна. Або родичі ділилися якоюсь картоплиною. А навесні 1933 року, згадує Шевченко, почали рости бруньки на деревах. То її мати зривала ті бруньки, сушила на печі і молола з них борошно на жорнах. "Намеле того борошна з тих бруньок, щось туди ще вкине, спече оцього баторжаника. І так ми вижили", - каже Шевченко.

Їсти щось на вулиці мати їм забороняла, каже жінка. Вона згадує, як одного разу її брат Петро наївся кокишу - так в народі називають латук компасний - і сильно отруївся, рвав і "мав розпухлі ноги, як колоди". Бо усі були такими голодними, що всюди шукали, що можна з'їсти, пояснює Євдокія Шевченко.

"Третина села вимерла"

"Ми були пухлі. У нас були ноги, як валянки", згадує очевидиця. "Але ми вижили. А третина села вимерла, якщо не половина". Їхні сусіди вимирали цілими сім'ями, каже Євдокія. Померлих вантажили на вози і ховали на кладовищі, без трун. "Завернуть у якусь ганчірку, яму викопали, кинули туди, загребли. І все", - розповідає вона.

Їхню сім'ю від такої долі рятувала корова, яку батьки Євдокії Шевченко тримали у хаті, прив'язаною до ліжка, згадує очевидиця. Мовляв, якби випустили у хлів - її б украли. Коли корову виводили пасти на березі річки - мати прив'язувала її і маленьку Євдокію, щоб та стерегла і нікуди від неї не відходила, розповідає жінка. Шевченко каже, що щодня уся сім'я пила по пів склянки молока, їли раз на день. А коли братам вдавалося вкрасти кілька колосків зерна, тоді мама пекла "справжні млинці", розповідає нині 100-річна жінка. Та за такі крадіжки, за її словами, були суворі покарання. "Кожного другого судили", каже Євдокія, по селу їздив об'їждчик і перевіряв, хто що несе: "Кого зловлять на крадіжці - садили на пів року, рік, два. Ні на що не дивилися".

За участь у Першій світовій війні батька Євдокії, за словами жінки, нагородили трьома хрестами. Через це, мовляв, їхню сім'ю перевіряли менше, ніж інших, і за нагороди щомісяця виплачували по 3 рублі. "А тільки що ж ти купиш за ті три рублі, як його немає там у магазині?" - розповідає вона. Щоб купити трохи борошна, матері треба було йти через ліс аж у місто - Шполу. Але щоразу діти боялися, що мама не повернеться.

"Дітей маленьких люди їли"

Євдокія Шевченко згадує, що ходити по вулиці було страшно. Мати не випускала її за ворота. А по селу ходили чутки, що люди їдять маленьких дітей.

Одну історію жінка запам'ятала на все життя. Каже, у селі розповідали про молоду дівчину з довгими, гарними косами, яка йшла через їхнє село і зайшла в будинок до однієї сім'ї. Після того її більше не бачили, а коли прийшли перевіряти у хату, то "знайшли тільки косу відрізану", а ту сім’ю, мовляв, потім судили.

За оцінками українських істориків, внаслідок Голодомору в Україні 1930-х років загинуло майже чотири мільйони людей. Штучний масовий голод було організовано в Україні в 1932-33 роках керівництвом СРСР з метою загнати українських селян у колгоспи та водночас зламати національний рух опору. 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу.

"Я хочу ще й цю війну пережити"

За кілька років після Голодомору до України прийшла Друга світова війна. Євдокія Шевченко стала однією з перших, кого нацисти силоміць забирали до Німеччини на примусову працю. Разом із братом та іншою молоддю з села їх вивезли у товарних вагонах. "Поселили у бараки", - каже жінка, а там господарі обирали, кого собі взяти на роботу. Її забрала молода жінка, у якої вже працював остарбайтер з України. Євдокія прожила там чотири роки, доглядала худобу, прибирала в будинку і працювала на полі, розповідає вона.

Господарка пропонувала їй залишитися у Німеччині після війни, каже Євдокія, і обіцяла: "Я тобі відпишу оцю хатку, будеш тут жити, скільки захочеш, будеш у мене працювати, і всім будеш забезпечена". Але вона не захотіла і повернулася додому до батьків.

Тепер, у свої 100 років, Євдокія Шевченко знову застала війну, але вже російсько-українську. Вона тяжко переживає теперішні події, слідкує за новинами і проклинає російських військових. Понад усе жінка хоче дожити до перемоги України: "Я цього хочу і я доживу!".