Коли минуло три тижні без вихідних, повноцінного сну і з цілодобовим включенням в усю можливу роботу, організм дав збій. Мій французький чоловік взяв мене за шкірку й потягнув кудись, де просто будуть дерева і можливість поїздити на велосипеді. Це "кудись" знаходиться у двох годинах їзди від Парижу, де я живу останні шість років з двома дітьми й собакою. Спокійне життя з написанням книг і проведенням літературних курсів закінчилося 24 лютого. Що ж, як у всіх. Бо можна виїхати з України, але Україна ніколи не виїде з тебе.
Старезний сільський mansion, перероблений на невеличкий готелик: у подвір’ї гребуться ситі французькі кури, з іншого боку ставка на мене зацікавлено поглядають три кози й вівця. Мої батьки в Карпатах тримають щось подібне - і всі кімнати зараз заповнені вимушеними переселенцями: цілі родини ділять кімнати, а ще ж їхні коти і собаки. Моя мама приймає всіх, а сама перебралася спати в комірчину на горищі. "Так шкода, що не можу зробити більше! Почуваюсь некорисною", - ледь не плаче вона в телефон, ідучи до школи, де я колись вчилася, а зараз жінки збираються плести маскувальні сітки та займатись іншим волонтерством для захисту від росіян.
"Мамо, заспокойся, ти дієш, значить, ти вже корисна!" А тоді лякаю її статистикою інсультів у цілком собі молодих людей-волонтерів, що не спали, не їли, а лише безкінечно допомагали й переймалися. Здається, ненадовго помагає. Хоча я знаю: вона далі читатиме новини й проклинатиме того, хто в Маріуполі натиснув на спускову кнопку ракети, прицільно відправляючи її на будівлю театру з написом "ДІТИ".
Читайте також: Експерт: Дії армії РФ у Маріуполі підпадають під визначення геноциду
"Але ж там були ті ваші… крайні праві… "Азов", здається?" - долинає до мене голос з іншої реальності - французького готелика. А, ну так. Це їхнє "о, у вас такий цікавий акцент" неодмінно переросте в довгу розмову. Інколи для французів це просто смол ток "о, як це жахливо, співчуваємо". Інколи - справжня солідарність і конкретика, як в аптекарки через дорогу: "Стільки людей з нашого кварталу замовило ліки для України! А ще ж мерія збирає гуманітарну допомогу. Тільки консерви чомусь не беруть, не знаєте, чого?" Нещодавно порадував мароканський таксист: таких ярих українських націоналістів путін не бачив і в своїх страшних снах, а все того, що його син вчиться на лікаря в Одесі й має дівчину-українку. Але є ще категорія доморощених експертів з геополітики. Які так сильно хочуть не вірити офіційним медіа, що ходять шукати секретики і змову на якихось цілком фуфлових ресурсах, щедро підгодованих російською пропагандою.
За останні чотири тижні я буквально поселилась на французькому телебаченні. "Бійтеся своїх мрій, вони мають властивість збуватися", чи як там було?.. Так от всі мої подруги - й в Україні, й тут, кажуть, що мрії, чорт би їх побрав, таки позбувалися. "Я так хотіла подорожувати з дітьми!" - каже Ірина, жінка мого гітариста, поки я селю її з двома синами у свого французького друга через дорогу. - "І от маєш тобі…"
"А я хотіла, щоб мої українські друзі побачили, як мені живеться в Ліоні!" - каже Олена, розкладаючи довжелезний стіл на десять осіб, що живуть в її домі. Я просто нила, що мрію про те, щоб мої музиканти жили в Парижі, і ось тепер у нас вдома моя барабанщиця та її 13-річна донька (останнє - неймовірне джерело радості моїх дітей, тепер у них банда). А ще я завжди хотіла на французькому телебаченні розповідати про Україну… Будь ласка - всі все отримали. Не зовсім за тих обставин, але у всесвіту специфічне почуття іронії.
Читайте також: Ганна Улюра: Книжки про війну, або Коли бракує слів
Моє бойове хрещення припало на канал C News - без попередження, я потрапила в спаринг одразу з двома професійними маніпуляторами - радниками правих політиків Марін Ле Пен й Еріка Земура (відомого своїми расистськими поглядами й геніальним вигуком "Франції потрібен свій путін" в 2017-му році). З огляду на актуальні події дядьки наче трохи поскромнішали, але натура таки взяла своє: намагаючись мене перебити, в один момент вони так голосно заверещали про українські вибори (трохи правда плутаючись в датах й іменах, але для їхніх виборців це неважливо), що мені лишалось тільки розсміятися. "І правда, звідки мені, живій учасниці двох революцій, за які, до речі, путін зараз нам і мститься, знати правду?" Люблю, люблю я всезнаючих теоретиків. Я витримала той ефір і навіть сказала всю правду (дулю вам, а не перебивати українську жінку). Зате після цього моя невпевненість у французькій мові (завжди більше любила англійською) як в воду канула.
Більше того: у мене з'явився супер-павер: за хвилину, яку мене не ризикує перебити ведучий з розписаним таймінгом, я встигаю провести блискавичний елевейтор-піч на тему Революцій 2004 і 20014-го, українського Західного вибору і не-вибору повернення в СРСР, анексію Росією Криму, вторгнення на Донбас, 8-річної війни, яку їхні медіа невтомно називали громадянською, попри підтверджену міжнародними місіями присутність російської армії, беззмістовність переговорів з путіним, нашу вдячність за всю надіслану нам зброю і нашу готовність задушити російську експансію на териорії України, підле вбивство Росією цивільного населення і необхідність фіксації цього як військових злочинів і - бл*ха муха - про той самий "Азов". Який, будучи добровольчим батальйоном в 2014-му році, сьогодні є спецпідрозілом Національної гвардії. У ньому повнісінько російськомовних людей і навіть один марокканський єврей. І у нас, "нацистів", президент Зеленський - єврей російськомовний, теж не знали?..
(Тут я секунду милуюся виразом обличчя дядька, що застиг із кавником кави, не наважуючись мені налити її).
"Повторюючи слідом за російськими медіа щось про крайніх правих, яких бадьорі росіяни ловили по маріупольских роддомах і театрах, ви просто ширите брехню. Ви свідомо стаєте на бік злочинців? Бо навіть якщо уявити, що десь там ховалося кілька вийськових з автоматами, хіба виправдовує гонитва за ними вбивство тисячі жінок і дітей?"
Втім, у Всесвіту не тільки з іронією все добре, а і з почуттям балансу. Поки пишу це, отримую дзвінок з незнайомого номера: ледь розчуваю те, що мені говорить літній пан регіональною говіркою. "Добрий день, я з Бордо, бачив вас у телевізорі, розчулили ваші слова... Чим би я міг помогти?" Навіть не питаю, звідки у пана з Бордо мій номер. Просто слухаю далі про те, що він раніше працював постановником світла у спектаклях, а тепер на пенсії, має фургон і вільний час. Хоче позбирати допомогу Україні, а кому би відвезти кокретному, не знає. В мене в голові - блискавичний список із десяти адрес. Спиняюся на фонді знайомої дизайнерки, що помагає сиротинцям, дітям із бідних родин, одиноким істареньким. Обіцяю їх звести й законтачити з волонтерами на польському кордоні - теж друзі, музиканти електронні, що до війни не вилазили з гастролів Японією та Німеччиною. "Я дуже радий буду стати вам в нагоді. Хай би це швидше скінчилося!" - каже старенький француз, і чомусь не лізе в довгі геополітичні обговорення.
Повернуся ж до своїх баранів. Тобто, до їхнього власника (він же власник готелю). Ну от чого йому, здавалось би, бракувало в цій провінції Луари з її замками й вишуканими ресторанами? Що його змушує у відповідь на мої факти про вбивства дітей, зґвалтування, моріння голодом місцевого населення вирікати глибокодумне "О, ну так, ці всі речі стаються в час війни…"? А відтак ще й додавати щось цілком у стилі переможниць конкурсу краси "Міс Всесвіт": "Війна - це погано". (Спасибі, кеп).
Читайте також: Чому іноземці-добровольці їдуть воювати за Україну?
Хоча нічого йому не бракує. Це простий психологічний механізм, властивий недалеким людям, яким просто лінь у чомусь розбиратися, аналізувати інформацію чи й взагалі - ой, лишенько! - ще й діяти. Куди простіше про жертву насилля сказати "сама-винувата, в короткій спідниці йшла ввечері", ніж добиватись правосуддя над злочинцем. Так ніби раз - сказав і заспокоївся, і наче ж відлягло, й ілюзію балансу собі створив - у світі з рожевими єдинорогами. Те саме й тут: ну так, жінки і діти вбиті, це буває, це війна… але ж там були крайні праві, то ж того все почалося, ви бачили їхні шеврони?!
Я не втомлюся пояснювати правду ні окремим обивателям, ні тисячам з екранів телевізора. Оптиміст в мені вірить, що притомних людей - як той дідусь з Бордо - таки більше. А реаліст каже, що лямбда-споживач завжди вибере для себе найзручніший варіант, щоби прибити почуття провини за власну бездіяльність. Піду перепитаю звісно, але дуже сумніваюся, що власник готелю в своєму житті пожертвував щось собачому притулку, відіслав коробку з гуманітаркою в будь-яку країну чи - оце вже зі сфери фантастики - захостив переселенців, як робить моя мама й тисячі інших людей в цей скрутний для України час. Що змогла - я йому пояснила. Це його життя і його рішення, на чий ставати бік.
А в готель цей більше не повернуся: в номері є кавова машина, та немає кави. Це багато про що каже.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.