Сексуальне насильство над дітьми - як допомогти дитині

Не встиг у Франції затихнути скандал із книгою "Згода" ("Le consentement") Ванесси Спрінгори (автобіографічна історія статевих стосунків 14-річної дівчинки й 50-річного Габріеля Мацнева, на той момент (і до виходу книжки) культового письменника, володаря престижних літературних премій), як вибухнула нова бомба. Знову - книжкова, знову - заснована на реальних подіях. "Велика родина" ("La Familia Grande") Камій Кушнер описує історію багаторічних сексуальних домагань до брата-близнюка авторки з боку їхнього вітчима, відомого політолога Олів'є Дюамела. Книга, хоч як вона кепсько, на думку критиків, написана, вийшла у топи продажів.

І тут же, наче за помахом химерної чарівної палички, соцмережі накрило хвилею болючих зізнань в дусі #MeToo. Але тепер до відомого хештегу додалося слово "інцест". Сотні, тисячі чоловіків і жінок після довгих років присоромленого мовчання нарешті виявили, що вони не одні, й заговорили. "Я був маленьким 4-літним хлопчиком, коли ти скористався моєю слабкістю і всім моїм єством. Відчуття сорому і страху. Як довіряти людям? Як би я хотів просто жити з гідністю тепер, у мої 33". "Мені було 5. Брат моєї матері позбавив мене цноти на вечірці. Раптом мені стало 100 років". "Ти поламав мені життя, я не змогла через тебе вирости!" "Мені вже 50, але мені досі не вдалося пізнати близьких стосунків!" "Мамо, найгірше те, що ти все знала і мовчала". "Я боялася засмутити бабцю, бо якби розказала про те, що робив дід, мене би ніколи більше не привезли до неї на канікули". "Коли я все розказала мамі, вона чомусь вирішила, що вітчиму, на якого я скаржилася, слід поговорити зі мною сам-на-сам. Я саме була в епіцентрі розлучення батьків, і вітчим "порадив" зберігати наш "секрет" лише між нами. Інакше суд віддасть мене батькові, і я більш ніколи не побачу мами. Тоді мені довелося сказати, що я все вигадала. І потім рости гидким брудним каченям".

Короткі історії, інколи самі лише обривки фраз, від яких волосся стає дибки. Навіть не знаю, що найстрашніше. Мовчання родин, "щоби зберегти добре ім'я"? Глуха відмова матері визнати очевидне? Підступність агресора, що, залежно від випадку, або лякає жертву осудом і тим, що їй і так не повірять, або обіцяє розправитися з усією родиною, якщо вона заговорить? Чи, може, відчуття провини самої дитини, що почувається брудною, недостойною й боїться завдати болю тим, кому вона розкаже про те, що з нею роблять?

"Щоби відновитися, жертві треба пройти чимало етапів. Найперший із них - визнання того, що сталося, оточенням, - говорить психіатр Жерар Лопес у коментарі для France Info. - Дитина мусить розуміти: те, що з нею трапилось, не є нормальним".

Наступний етап - психологічна допомога.

Французи переймаються дефіцитом кваліфікованих дитячих психіатрів для надання всієї необхідної допомоги. Те, що свідчення з хаштеґом #MeTooInceste авторства дорослих розростаються, як гриби після дощу, не значить нічого доброго для статистики нинішніх дітей. Близько 6,7 мільйона французів зазнали в дитинстві інцестуальних домагань. Приблизно кожен десятий. Це значить, що у середньостатистичному класі початкової школи двоє чи троє дітей можуть бути жертвами інцесту.

Читайте також: Найгучніший суд над педофілами в історії Німеччини шокує подробицями

Як говорити з дітьми?

Як же говорити з дітьми, випереджуючи катастрофу, а то й дістаючи заховану жахливу правду?

Психіатриня Мюріель Салмона, що спеціалізується на віктимології та травматичній пам'яті, розробила спеціальний гід на тему запобігання сексуальному насильству, вчиненому над дітьми.

У спосіб, який пасує до віку, дитині слід пояснити, що її тіло - її діло, і нікому з інших людей, включно з членами родини чи друзями, не можна торкатися її інтимних частин. Малюкам такі речі найкраще пояснити під час ванни, використовуючи належні "дитячі" слова на позначення відповідних частин тіла: "піся", "бобик", "цюцюрка", "попа", "дупця" - хто як говорить у родині. Якщо у вас важко зі словесними конструкціями - покажіть на ляльці. Діти кмітливі, зрозуміють не гірше.

Якщо діти трохи старші - з ними можна спокійно поговорити в контексті новин, фільму чи книжки. Щоби розговорити, можна застосувати прийом: "Може, у когось у твоєму класі таке було, друзі (подруги) ділилися?" Не варто змішувати розмову про сексуальність ("Звідки беруться діти?") із поясненнями про сексуальне насильство, не вибудовуйте дражливий асоціативний ряд. Ну і, як і в будь-яких дражливих темах, точно слід уникати тактики: "Сядь, нам треба серйозно поговорити!" Якщо не хочете, щоби дитина закрилася, готуючись до нотацій, чи злякалася, що її в чомусь зібралися звинуватити. У той же час, наскільки б легко діти вже не могли самі обговорювати існування подібної проблеми, обов'язок батьків - регулярно питати дитину, чи не є (і чи не була вона) об'єктом насилля.

Так само дитині важливо окреслити "коло довіри" - і тут мусять бути не лише родичі (особливо, якщо вони тісно пов'язані з гіпотетичним агресором). Це може бути подруга, вчителька, шкільний психолог, медичний чи соціальний працівник. У Франції медперсонал та педагоги зобов'язані напряму повідомляти про випадки сексуальної агресії у відповідні органи. Родичам жертв інцесту (наприклад, матері, що відкрила жахливу правду) радять звертатися одночасно до поліції, до дитячого психіатра за допомогою дитині та до психотерапевта за допомогою собі. Зволікати, "придивитися до ситуації", затягувати не треба - особливо, коли дитина відкрилася. Навмисна сліпота і глухота матері, що природньо мусила би бути першої захисницею, травмує жертву, ймовірно, ще більше, ніж сама агресія збоченця. Агресію, заявляють жертви вже у дорослому віці, можна пропрацювати з терапевтом, а байдужість чи бездіяльність найріднішої людини - ні. Зв'язок мати-дитина руйнується назавжди. "Моїй матері знадобилося 30 років, щоби визнати, що ж насправді тоді було між мною і її бойфрендом. Але всередині себе я назавжди залишусь самотньою…" - каже 40-річна жінка. Інша згадує жахливий досвід із психіатром у дитинстві. Батько зґвалтував її, коли їй було 9, і п'ять років по тому мати відвела її до психіатра. "У такому віці дітям властиво вигадувати, - заявив той. - Не варто починати переслідування, це ж твій татко!" Молода жінка досі жила б із відчуттям нестерпного сорому й огиди до себе (тепер вона ще й брехуха!), якби в дорослому віці не попрацювала із більш притомним спеціалістом.

Читайте також: Чи стають діти в Німеччині частіше жертвами насильства через карантин

"Діти не вигадують таких речей, вони посилають сигнали, до яких варто прислухатися, - каже інша жінка. - Пам'ятаю, я сказала таткові, що дідусь бере мене з собою спати, і хотіла побачити його реакцію: добре це чи погано. Але татко лише струснув головою: він не готовий був мене слухати…" Варто нагадати, що після скандальної "справи Утрó" у 2000-му, де слова дитини було визнано брехнею, до дитячих свідчень на процесах ставляться без особливої уваги. Останнім часом це змінюється, але інструментарію для вилущення істини досі бракує.

Помітити тривожні сигнали

Зате не так важко помітити тривожні сигнали в домашніх умовах. Окрім фізичних ознак насилля (почервоніння інтимних частин, регулярні болі в тілі без пояснення) батьки мусять розпізнати і зміни в поведінці дитини: хай то буде раптова втрата апетиту чи небажання ні з ким розмовляти. У серйознішому масштабі сексуальна агресія виявляється й на регресі розвитку: раптове заїкання, неспокійні ночі, коли до того дитина спала спокійно, ходіння "під себе" в дитини, що давно ходить в туалет сама тощо. Так само тривожним симптомом є сексуалізована поведінка, коли дитина на собі чи на інших пробує показати те, що їй зробили. У старших це може бути відмова від поїздки в табір чи на кількаденну шкільну екскурсію - завжди варто допитатися, чому. Всі ці речі можуть сигналізувати травматизм - хай не обов'язково сексуальний, але точно вартий уваги. "Успішною лишається формула: "Якщо ти хочеш, можемо поговорити про це…" - каже експертка Марі-П'єр Коломбель. І якщо дитина лишається з вами закритою, є сенс відвести її до перевіреного дитячого психіатра. Нерідко професіоналам діти відкриваються легше, ніж близьким.

Якщо ж ваша дитина відкрила вам страшну правду, найперше її треба вислухати, повірити, зібрати максимум подробиць. "Дітям варто пояснити, що це нормально - почуватися погано й почуватися інакшим", - ідеться в гіді Салмони. І тоді звернутися за всією правоохоронною й психологічною допомогою.

"Мій 12-річний син випадково почув про #MeTooInceste по телевізору і весь вечір не міг заспокоїтися: як, невже таке існує, невже родичі можуть таке робити з дітьми?!" - каже мені французький приятель, який 10 років жив у Токіо. "Підозрюю, в Японії половина жінок зазнає насилля в дитячому віці і потім тримає рот на замку, бо сім'я - це святе!" - каже він далі. Мені важко підтримати розмову в контексті України. Впевнена, бодай на рівні громадських організацій та окремих активістів у нас займаються цим питанням. Чи покотиться хвиля #MeTooInceste Європою і чи докотиться до нас, уже скоро побачимо.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.