Не лише політичні процеси впливають на правосуддя, але й навпаки. Після того як Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордери на арешт президента Російської Федерації і омбудсменки з прав дитини, ми спостерігаємо момент не лише десакралізації російського лідера, а і посилення ізоляційних процедур. Крім потужних економічних санкцій, що впливають на російську економіку, замороження державних активів та активів представників російського бізнесу, візового закриття можливостей вільно пересуватися вільним світом путінської еліти, ми бачимо, як розставлені правові пастки для президента країни-агресорки в країнах, що ратифікували (123 країни) або ж навіть і підписали (ще 31 країна) Римський статут.
В той час коли далеко не всі парламенти ставлять в порядок денний обговорення і голосування за визнання Росії державою-спонсором тероризму, голова цієї держави в правосудному порядку оголошений в міжнародний розшук за підозру в скоєнні тяжкого воєнного злочину - депортації українських дітей.
Подумайте, чи багато знайдеться країн, які б захоплювалися державою, пропагандисти котрої, як і людина, котрій було дозволено кілька років президентствувати (заступник голови Ради безпеки РФ Дмитро Медведєв. - Ред.), закликають до фізичного знищення суддів, загрожують ядерним ударом по Гаазі тощо?
Людину, котрій виписали ордер на арешт, припиняють вважити богообраною. Пам'ятаєте вислів "переможців не судять"? Ордер на арешт показує російським елітам, що цар не лише голий, а і в кайданках, він більше ніким не ідентифікується як переможець, це не президент, а підозрювана особа, що зазнала поразки і має відповідати за заподіяне зло. Глава держави, що стає фігурантом міжнародного кримінального правосуддя.
Німб політичної недоторканності, монаршого імунітету тим самим зірвано, залишається лише презумпція невинуватості, котрою Путін, як особа нарвана і зверхня, сам знехтував тим, що в публічному просторі у розмові з омбудсменкою визнав схвалення і відповідальність за насильницьку депортацію, викрадення українських дітей.
Чому МКС вирішив зайти саме з цього козиря і чи не означає, що за інші воєнні злочини Путін не відповідатиме?
Найтяжчим у кримінальних злочинах, а особливо у воєнних, є побудова доказової вервички, що злочин, який скоїв рядовий, офіцер, командир, обумовив і забезпечив головнокомандувач, президент країни. На цьому шляху дуже багато роботи, оцих "проте", "але", "не можна повністю дослідити, не можна однозначно ствердити". Це той самий розумний сумнів, на котрий зважає система кримінальної юстиції.
Тому дуже важливо чітко бачити, де вже прокладені правові рейки прецедентами і доказами для того, щоб потяг вирушив і ніхто з підозрюваних з нього не зістрибнув.
Згадайте документальні історії, книги та серіали, в яких голову мафії затримують за порушення податкового законодавства або ж серійного вбивцю - за один епізод в кривавій ході. Це видається дуже несправедливим і щодо масштабу, і щодо поваги до численних загиблих, їхніх близьких, але правосуддю потрібно підчепити підозрюваного за хвоста і бути впевненим, що це не хвіст ящірки.
Для МКС важливо спиратися і на власну практику. У зв'язку із цим можна згадати Томаса Лубангу, колишнього лідера повстанців у Демократичній Республіці Конго, який отримав вирок за вербування дітей для участі в бойових діях.
І саме ця практика може бути входом в інші процеси, оголошення інших підозр. Викрадення і передача дітей від однієї групи до іншої є елементом геноциду та самостійним складом воєнного злочину. І українському правосуддю вирішувати, якими правовими шляхами йти далі, яку тактику для якої стратегії обирати.
Ця перша підозра не скасовує інших правових ліній слідства і обвинувачення. Це не означає, що застопориться створення спеціального трибуналу щодо агресії. Це не означає, що Путін уникне відповідальності за інші воєнні злочини, Маріуполь, куди він нібито завітав уночі, є суцільним відтворенням його воєнних злочинів.
Це означає, що зусилля людей з України, правничі, дипломатичні, політичні, громадянські, у прагненні досягнути справедливості стали потужним каталізатором міжнародних кримінальних процесів, що неодмінно будуть.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.