Мозаїка єврейського життя в Україні - на виставці у ФРН

На чорно-білій фотографії початку ХХ століття - двоє чоловіків в елегантних костюмах і капелюхах, жінка у довгій спідниці та жакеті й хлопчик з кошиком у руках стоять біля запряженого конем воза. Ще двоє чоловіків сидять на підводі. Підпис під фотографією: "Єврейська родина перед своїм будинком у Бориславі". Ця світлина - одна з перших в експозиції виставки "Голоси. Мозаїка українсько-єврейського життя", що проходить у Єврейському музеї міста Аугсбург. Виставка відтворює картину життя єврейської громади в Україні від 20-х років XX століття до сьогодення: розмірений уклад доіндустріальних штетлів та міжкультурні зв'язки 20-30-х років, трагедія Голокосту, боротьба за культуру пам'яті після Другої світової війни на тлі антисемітської політики СРСР, відновлення єврейського життя у незалежній Україні, єврейська еміграція в 1990-х і 2000-х роках...

Українські куратори 

Ідея розповісти про історію єврейської громади в Україні належить директорці Єврейського музею Кармен Райхерт (Carmen Reichert). Концепція виставки була готова ще на початку 2022 року, однак після початку повномасштабної російської війни в Україні стало очевидно: говорити про життя українських євреїв неможливо без згадки про сучасні драматичні події в країні. Для цього ж необхідні були дослідники, обізнані не лише з українськими реаліями, а й з історією єврейських громад в Україні. І тоді Єврейський музей в Аугсбурзі залучив до організації виставки двох молодих українських істориків, які раніше працювали в Меморіальному музеї тоталітарних режимів "Територія терору" у Львові: Дар'ю Резник та Андрія Шесталюка. Вони стали кураторами виставки.

Спершу Єврейський музей планував, що на виставці будуть представлені експонати з України, що ілюструють життя єврейських громад у різні періоди історії, розповідає Андрій Шесталюк. Однак в умовах війни їх було практично неможливо доставити до Німеччини. Тож в музеї вирішили зробити основою експозиції усні спогади живих свідків історичних подій, які драматичним чином впливали на життя українських євреїв.

Відеосвідчення, зібрані й записані українськими партнерами - громадською організацією "Після тиші" зі Львова, Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр" у Києві та львівським медіаархівом, - куратори згодом доповнили інтерв'ю з українськими євреями, які емігрували до Німеччини, та тими, хто сьогодні живе в Україні в умовах війни. Загалом експозиція налічує 16 відеоінтерв'ю - 16 людей розповідають свої особисті історії, в яких відображається життя української єврейської громади за останні сто років. Доповнюють експозицію світлини - від чорно-білих, відзнятих ще до Другої світової війни або одразу після неї, до сучасних.

Читайте також: Борис Херсонський: Антисемітизм в Україні? Залежить від того, хто говорить і слухає

Традиційний уклад штетлів в Україні

"Наша родина мала невелику крамницю, безпосередньо в будинку, де ми жили. Багатими ми не були, але жили доволі гідно", - згадує у відеоінтерв'ю один із героїв виставки Аарон Вайс. Він народився 1926 року в місті Борислав неподалік Львова - тоді ця частина України входила до складу Польщі. З його спогадів про дитинство можна скласти уяву про життя більшості мешканців штетлів - маленьких українських єврейських містечок - у 20-х роках минулого століття: заняття ремеслом або торгівля, традиційний сімейний устрій єврейської родини, дотримання релігійних традицій, спілкування з представниками інших етнічних груп - українцями та поляками.

"Загалом стосунки були нормальні, - розповідає Аарон Вайс. - Я навчався в польській школі, сидів на одній лавці з моїми польськими однокласниками. Єврейські діти чекали на Різдво, коли можна було всім разом ходити по сусідах, співати "календи" (колядки - Ред.) і отримувати якісь подарунки. А польські хлопчики чекали на єврейські свята. І коли наставали великі свята, як-от Йом-Кіпур, Рош-ха-Шана чи Песах, усі наші сусіди - і поляки, і українці - ставилися до цього з повагою. Так само, як і ми з повагою ставилися до їхніх свят. Можна сказати, ми жили разом і окремо: ми зберігали свої національні цінності, поляки й українці - свої. Але все це закінчилося, коли 1 вересня 1939 року почалася війна".

Замовчування трагедії Голокосту

Біля входу до зали з експозицією - інтерактивна мапа України з даними перепису євреїв у різні періоди історії. Перший перепис 1897-1900 років - часу, коли Україна була розділена між російською та австро-угорською імперіями. Останній - 2001 року, зроблений у рік десятиліття незалежності України. "Якщо подивитися на динаміку розвитку єврейських громад, стає очевидно, що вона негативна. Кількість євреїв постійно зменшується", - констатує Андрій Шесталюк.

Друга світова війна і Голокост практично під корінь викосили єврейське життя в Україні. До 1941 року там мешкали близько 2,7 мільйона євреїв - найбільша кількість у Європі та друга у світі. За роки війни жертвами Голокосту стали, за різними даними, від 1,5 до 1,9 мільйона українських євреїв - приблизно 70 відсотків довоєнного населення. Однак у Радянському Союзі про трагедію єврейського народу вважали за краще мовчати: соціалістичні ідеали й безлике визначення "радянські люди" не залишали місця для пам'яті про переслідування євреїв у період Голокосту.

Хоча офіційно антисемітизму в СРСР не існувало, євреї зазнавали дискримінації у питаннях мови, освіти та релігії. Через утиски єврейські релігійні та культурні практики не могли сповідуватися відкрито. Героїня ще одного відеоінтерв'ю, уродженка Херсона Софія Таубіна, яка сьогодні мешкає в Аугсбургу, розповідає, що коли помер її батько, сім'я не мала змоги поховати його згідно з  єврейськими традиціями, і таліт - молитовну єврейську ковдру - поклали до труни потайки.

Порятунок українсько-єврейської історії

Після 1991 року, коли Україна стала незалежною, єврейське громадське життя виходить із підпілля: відкриваються синагоги, з'являється ціла низка єврейських просвітницьких організацій, люди отримують змогу переосмислити своє коріння, релігійну та громадянську приналежність. "Була абсолютна гордість за те, що ти єврей", - згадує у відеоінтерв'ю доцент Харківської державної академії мистецтва й дизайну, мистецтвознавець Євген Котляр, автор вітражів для великої хоральної синагоги у Харкові, відновленої у 1990-ті роки.

Останній стенд виставки розповідає про війну в Україні, що вибухнула внаслідок російського повномасштабного військового вторгнення 24 лютого 2022 року. На одній зі світлин стенду - меморіальний комплекс жертвам Голокосту "Дробицький Яр" у Харкові, пошкоджений внаслідок обстрілів російських військ.

Ще одна фотографія - харків'яни ховаються від бомбардувань у метро: люди сидять на підлозі на карематах, розстелених спальних мішках, розкладних стільцях. "Я вперше в житті зіткнувся з таким, - каже мистецтвознавець Котляр. - А коли вперше прилетіло до держадміністрації, і ми почули серйозні вибухи ще до початку авіанальотів, ми за пів години зібралися і просто кинулися тікати машиною".

Котляр із сім'єю поїхав у безпечнішу західну частину України. Його маршрут пролягав через невеликі селища в Черкаській області, які раніше були єврейськими штетлами. "Для євреїв це святі місця, вони дуже міфологізовані. Це окремий вимір єврейської спадщини, фактично, паломницька карта України. Саме тут зароджувалися хасидські рухи", - розповідає дослідник.

Читайте також: Знову війна: втеча з України до ФРН євреїв, які пережили Голокост

Під час цієї поїздки Котляр, за його словами, мав двоїсті почуття: з одного боку, він почувався біженцем, а з іншого - вченим, який опинився в одному з найзначніших регіонів України для наукових досліджень з історії іудаїзму. У місті Меджибожі, де мешкав засновник хасидського руху Бааль Шем Тов, Котляр залишив свою родину в кафе, а сам вирушив на єврейський цвинтар - фотографувати старовинні надгробки.

"Я подумав, що війна може дійти і до цього місця і тут може нічого не залишитися. Для мене тоді історія і сучасність настільки переплелися в один клубок... Я в житті такого не відчував жодного разу. Це був момент порятунку нашої історії спільної, українсько-єврейської історії", - розповідає Котляр.

Важливий кожен голос

На одній з екскурсій виставкою куратора Андрія Шесталюка запитали, яка з історій, на його погляд, найважливіша.

"Я не зміг відповісти на це запитання, - каже Шесталюк. - Важлива кожна історія, кожному з наших героїв є про що розповісти. Виставка недарма називається "Голоси. Мозаїка українсько-єврейського життя". Усі історії - це частини мозаїки, з яких складається величезна картина: різнорідна і різноманітна. Але саме у цьому і полягає її цінність".

Виставка у будівлі колишньої синагоги Кріґсгабер, що розташувалася в однойменному районі Аугсбурга, триватиме до 26 лютого 2023 року. Наразі організатори працюють над цифровим варіантом виставки і сподіваються, що навесні наступного року з відеоінтерв'ю та іншими матеріалами можна буде ознайомитися на сайті музею.