Німецький експерт про мир у Карабасі як успіх політики РФ

Чому мирна угода щодо Нагірного Карабаху є великим успіхом російської зовнішньої політики, якими є відносини Росії та Туреччини і що чекає на уряд прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна, DW пояснив експерт Німецького товариства зовнішньої політики (DGAP) Андраш Рац (András Rácz).

DW: Пане Рац, як Ви оцінюєете роль Росії у досягненні перемир'я між Вірменією та Азербайджаном у Нагірному Карабасі?

Андраш Рац: Мені здається, що спершу Росія непогано грала слабку роль. Від самого початку вона була учасницею процесу з метою досягти припинення вогню. Утім, первинні спроби не мали успіху. Усі ми знаємо, що перемир'я, підписане в Москві 10 жовтня, досить швидко перестали дотримуватися сторони протистояння. І тим не менш, попри неодноразові провали спроб зупинити бойові дії російська дипломатія зрештою змогла досягти такої угоди, якої вже дотримуються, бої припинилися. Це перше.

Друге, і це найважливіша частина успіху Росії: відправляючи миротворчі сили на нагірно-карабаську частину території Азербайджану, Росія отримує постійну військову присутність у регіоні. Ми всі пам'ятаємо про те, що конфлікт у Кабарасі був єдиним так званим "замороженим конфліктом" на пострадянському просторі, поблизу якого не дислоціювалися російські війська. Тепер вони там є. Таким чином, відправляючи миротворців до Азербайджану та зберігаючи те, що лишилося під контролем Вірменії в Нагірному Карабасі, Росія отримує важіль впливу на Азербайджан, але також і на Вірменію - охороняючи частину Нагірного Карабаху, яка лишилася (поза контролем Баку. - Ред.).

Читайте також: Коментар: Путін та Ердоган - переможці в Нагірному Карабаху

Третій елемент російського успіху - це той пункт угоди про перемир'я, який передбачає утворення коридору між західними районами Азербайджану та Нахічеванню. Тому що, згідно з домовленостями, у разі утворення цей коридор має контролюватися прикордонслужбою ФСБ. Завдяки контролю над ними Росія посилює свій вплив в Азербайджані, а крім цього - і в Туреччині. Адже саме утворення такого коридору - велике досягнення для Туреччини. Справа в тому, що цей коридор уможливлює встановлення прямого наземного зв'язку між Туреччиною та Азербайджаном - утім, цей коридор перебуватиме під контролем та управлінням Росії.

Росія посилює свій вплив в регіоні Південного Кавказу, розміщуючи війська у ще одній країні пострадянського простору?

Так, абсолютно. Як сама угода, так і швидкий початок її реалізації допомогли Росії дуже серйозно посилити свій вплив у регіоні Південного Кавказу. Зверніть увагу на швидкість виконання угоди. Вона була підписана та оприлюднена у ніч на 10 листопада - і вже наступного ранку Росія почала передислокацію військ. Москва діяла дуже оперативно. Після цього ми дізналися від російського МЗС, що дискусії про введення миротворчих сил (до Нагірного Карабаху. - Ред.) тривали вже з 10 жовтня. І попри це - це були дуже швидкі дії.

Це частина великої стратегії Росії, спрямованої на розширення та посилення впливу в колишніх радянських республіках загалом?

Загалом це вписується в загальну картину того, як Росія намагається впливати на ці республіки. Це частина великої стратегії, великої картини, але, знову ж, треба ще раз наголосити, що Нагірний Карабах був особливим конфліктом, який не можна порівнювати з іншими конфліктами на пострадянському просторі.

Що Ви думаєте про російсько-турецький альянс? Ми бачимо його в Сирії, частково - в Лівії, а тепер - у Карабасі. Це свого роду стратегічний альянс між двома країнами, які врегульовують регіональні конфлікти, посунувши вбік ЄС?

Я не вважаю це сформованим альянсом. У будь-якому разі не можна забувати про те, що Туреччина - член НАТО. Вона - ключовий член НАТО і близький військовий союзник США. Незалежно від того, що каже і робить президент (Туреччини Реджеп Таїп. - Ред.) Ердоган з 2016 року. Я не бачу жодного повноцінного альянсу між Росією та Туреччиною. Це разове партнерство на ґрунті спільних інтересів, що не можна прирівнювати до створення повноцінного альянсу.

Стосовно конфлікту навколо Нагірного Карабаху - так, Росія мусила співпрацювати з Туреччиною, турецькі інтереси мали бути враховані, але і межі були продемонстровані - Туреччина не є стороною в угоді про припинення вогню. І так, Туреччина би дуже хотіла ввести у регіон власних миротворців, але Росія проти цього. І якщо уважно подивитися на текст угоди, там немає Туреччини серед сторін, які її підписали. Це тристоронній документ, підписаний Вірменією, Азербайджаном і Російською Федерацією. Без Туреччини.

Читайте також: Коментар: Кремль видає за перемогу поразку на Південному Кавказі

Вона від самого початку прагнула стати учасницею миротворчого механізму, аби переговори йшли за схемою "два плюс два": Вірменія та Росія з одного боку, а Азербайджан та Туреччина - з іншого. Але з цього нічого не вийшло. Звісно, вплив Туреччини в Азербайджані значно виріс. Але і межі цього впливу стали видні. І, повторюся, управляючи майбутнім коридором між Азербайджаном та Нахічеванню, Росія отримає серйозний інструмент впливу на Туреччину.

Яким є майбутнє уряду Вірменії? Чи зможе прем'єр Нікол Пашинян зберегти владу?

Я вважаю дуже малоймовірним, що нинішньому уряду Вірменії вдасться зберегти владу після настільки серйозної військової поразки.

Росія була б зацікавлена у зміні уряду Вірменії?

Це комплексне питання. Я думаю, що треба не забувати про те, яким чином Пашинян прийшов до влади. Це сталося, по суті, внаслідок революції. Незважаючи на те, що вона була не повністю "кольоровою", це все ж була демократична революція, спрямована проти тодішніх вірменських еліт.

Як правило, Російська Федерація не дуже любить демократичні революції на пострадянському просторі. А якщо це й стається, то Росія зазвичай зацікавлена в демонстрації того, що демократичні революції не призводять до стабільності та добробуту. Скажімо так: якщо вибір постане між збереженням уряду Пашиняна чи приходом нового уряду, налаштованого більш дружньо до Росії, який представлятиме старі проросійські еліти, Москва однозначно віддасть перевагу другому варіанту.