Репатріація тіл загиблих військових: як це відбувається

Віталій Харчук, 1999 року народження, - написано на надгробку, з якого посміхається хлопець із автоматом. Коли він загинув, точно невідомо. Навесні 2022 року в Маріуполі, який обороняв хлопець, точились важкі бої. Тож на могилі зазначені дві дати. 23 березня - як встановили судово-медичні експерти під час огляду тіла, репатрійованого з окупації. І 4 квітня - коли Віталій перестав виходити на зв'язок із командиром.

Вже майже два роки, раз на два дні, на військове кладовище в Києві приходить його мати Віта Харчук. Вона ретельно миє надгробок і прикращає його свіжими квітами. Водночас жінка сподівається, що тут поховано когось іншого, а її син перебуває у полоні або переховується в окупованому Маріуполі.

"Ви поховали свого сина", - лише недавно сказала матері слідча, яка отримала остаточний результат ДНК-дослідження. Ця звістка, що надійшла із дворічним запізненням, загнала жінку в депресію. "Це було як у перший раз", - каже Віта.

"Прокидаюся, заходжу в російські групи і дивлюся на трупи". Пошук зниклого військового

Віталій припинив виходити на зв'язок у березні 2022 року, згадує Віта. Вона втішала себе тим, що в оточеному місті не було зв'язку. А в квітні Віті подзвонила сестра його побратима і сказала, що хлопці зникли безвісти. Віта пішла в поліцію, написала заяву і здала тест-аналіз ДНК. За процедурою, ДНК людини, яка розшукує кровного родича, поміщають до спеціальної бази. Згодом туди додають ДНК загиблого. База може їх співставити і повідомити про збіг.

Та Віта була впевнена, що її син живий. Найбільше вона боялася, що син у полоні, адже чула, як росіяни поводяться зі бійцями полку "Азов", де служив Віталій. Жінка почала шукати сина в групах у соцмережах, де росіяни публікують фото полонених і вбитих українських військових. "Я майже не виходила з кімнати. Прокидаюсь, заходжу на групи (у соцмережах. - Ред.) і дивлюся на трупи. Потім, коли вже фізично втомлююсь, засинаю. Прокидаюсь - і все знов, - згадує Віта. - Дякую сусідці, яка прийшла і каже: Віта, ходімо на вулицю. А я сонця не можу бачити і людей не можу бачити. Я нічого не хочу. Але вона наполягла. І ми з нею ходили, просто мовчали".

Зрештою Віта захворіла і потрапила до лікарні. Вона все ще не допускала думку про смерть сина. Але кілька разів дзвонила слідчим і питала, чи не видала база збігів ДНК. Слідчі заперечували.

"Я запропонував не чекати кінця війни". Перша передача тіл загиблих воїнів

У той час, у кінці травня 2022 року, Україна вперше від початку повномасштабного вторгнення репатріювала тіла загиблих військових. У цьому процесі брав участь Олег Котенко, тогочасний Уповноважений з питань зниклих безвісти. Його запросили на цю посаду як ветерана АТО і очільника громадської організації, яка займається пошуком зниклих безвісти і перемовинами щодо звільнення з полону.

У травні гуманітарна місія "Червоного Хреста" запропонувала уповноваженому провести з російською стороною перемовини щодо передачі тіл загиблих військових. "Але репатріація мала відбутись після закінчення війни, як передбачено в Женевській конвенції, - пояснює Котенко. - Я зідзвонився з представником РФ і запропонував не чекати кінця війни". Російська сторона погодилася і висунула дві умови. По-перше, тіла мають бути фактично обміняні, в однаковій кількості. По-друге, передача має відбутися за лінією розмежування, на російських позиціях.  

На цих умовах на підконтрольну Україні територію передали перші 162 тіла оборонців Маріуполя. Відтоді репатріація відбувається більш-менш регулярно. Для цього українські пошукові місії регулярно розшукують і забирають з лінії фронту тіла російських солдатів.

Усього за час повномасштабного вторгнення було репатрійовано 2920 тіл загиблих українських військових, каже Петро Яценко, речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими при Головному управлінні розвідки, яке згодом почало вести перемовини щодо репатріації. "Цей процес гальмує те, що є в нас території, на які досі немає доступу", - додає Яценко. Останній обмін тіл відбувся 31 травня - Україна повернула тіла 212 своїх полеглих воїнів. 

Читайте також: "Коханий, я живу". Як жінки загиблих військових допомагають одна одній

"ДНК деградована". Ідентифікація репатрійованих тіл

Наступним викликом є ідентифікація репатрійованих тіл. Під керівництвом слідчих судово-медичні експерти оглядають тіла і детально фотографують їх. "Якщо я бачу, що тіло можна ідентифікувати за зовнішніми ознаками - воно не таке давнішнє, із татуюваннями, жетоном і шевронами, то оперативні працівники допомагають мені знайти рідних", - розповідає слідча слідчого управління поліції Київщини Ольга Сидоренко. Спочатку рідним організовують місце для перегляду фото, а у разі впізнання - пред'являють саме тіло. Якщо рідні впізнають загиблого, його тіло видають для поховання.

"Але, на жаль, більшість тіл така, що не підлягає впізнанню", - додає Сидоренко. У такому разі експерти мають вивести ДНК загиблого, пояснює Вікторія Черняк, завідувачка судово-медичної лабораторії Дніпропетровського обласного бюро судово-медичної експертизи. У її практиці траплялись випадки, коли експертам не вдалося вивести ДНК, зокрема із обвуглених кісток. "Тоді ми отримуємо статус "ДНК деградована", - каже Черняк. Остаточно ідентифікованим вважається тіло, чия ДНК співпала з ДНК двох родичів. "Якщо є лише один родич, наприклад, тільки мати або тільки дитина, то другим методом може бути співставлення із ДНК, виведеної з особистих речей загиблого", - додає Черняк.

Механізм ідентифікації репатрійованих тіл уже налагоджено, запевняють слідчі. За офіційною інформацією, від початку повномасштабного вторгнення через поліцію Київської області пройшло 1579 тіл. Із них 342 тіл наразі є неідентифікованими. "На жаль, в моргах є тіла, які перебувають там уже тривалий час, - каже Петро Яценко із Координаційного штабу. - Ми знаємо, що ці тіла належать українським військовослужбовцям, але, оскільки їхні рідні не здають ДНК, ідентифікація неможлива. А вони відмовляються це робити з психологічних причин - бо вірять, що їхній рідний точно не міг загинути".

Читайте також: "Горе - як море". Репортаж із табору, де психологи працюють із сиротами війни

"У моргах живих не знаходять". Поховання репатрійованого тіла

Як з'ясується пізніше, тіло Віталія Харчука репатріювали ще в кінці травня 2022 року. А вже за півтора місяці хлопця поховали в Дніпрі - як невідомого солдата. Хоча його тіло було придатним для виведення ДНК, а в базі уже зберігався зразок матері.

Віта Харчук продовжувала шукати сина в групах із українськими полоненими. І відмовила подрузі, яка пропонувала обдзвонити морги. "У моргах живих не знаходять, - аргументувала Віта. - Я навіть не допускала цю думку - що моя дитина загинула. Ніхто не бачив його мертвим. Тому я мала надію". Але подруга передала фото татуювань Віталія його батькові. Він співставив ці фото із тими, що зробили в Дніпрі, де оглядали репатрійоване тіло.

Віта дізналась про це від старшої доньки, яка приїхала привітати маму з днем народження. "Ми з нею повечеряли, і тоді я щось почала казати про Віталіка, а вона мені: мама, Віталіка більше немає. Я кажу: що ти таке кажеш? А вона знову: Віталіка немає. І тоді все мені розказала", - згадує Віта.

Жінка відмовилась у це вірити і мала на це кілька причин. По-перше, ДНК тіла і її власна співпали лише частково. По-друге, у довідці, виписаній судово-медичним експертом, було вказано, що вік загиблого - від 30 до 50 років, а Віталію було 22 роки. Крім того, як дата загибелі зазначалось 22-24 березня. На той час Віта розшукала вцілілих побратимів сина, які розказали, що 31 березня він ще виходив на зв'язок. "Виходить, що судмедексперт помилився, - припускає жінка. - Я трималась за це, як за волосину".

Тоді колишній чоловік Віти показав їй фотографії тіла їхнього сина. "У дитини не було обличчя", - згадує жінка. Тим не менш вона впізнала Віталія - за його татуюваннями. На ексгумацію жінка не поїхала - її знову поклали в лікарню. Поховання в Києві вона пам'ятає погано - була на заспокійливих. Уже потім, із новин, Віта дізналась, як багато людей прийшли попрощатися з її сином.

"Я про нього дбаю". Пам'ять про загиблого військового

Хоча Віта не змогла остаточно повірити в смерть сина, його могила стала для неї місцем розради. "Тут я про нього дбаю. І так минає час, - каже жінка. - Буває, зовсім не хочеться звідси йти. Ніби він мене не відпускає". Тут, біля могили, вона зустрічає друзів і побратимів Віталія, які приносять сюди його улюблені смаколики. Жінка знає історії всіх загиблих військових, що лежать у сусідніх могилах - говорить із їхніми рідними. Віта й сама охоче розповідає про свого сина і облаштовує місця пам'яті про нього.

Водночас вона віддалилася від своїх знайомих. "Я йшла, зустріла однокласника, привіталась і якось автоматично посміхнулась. А він: о, ти вже посміхаєшся, вже все нормально, - згадує Віта - Це було боляче. Ніби я зрадила свою дитину - якщо посміхнулась". Інша знайома, намагаючись втішити Віту, сказала їй: "Він же був військовим". "А що, як військовий він не хотів жити?" - обурюється Віта.

Контракт Віталія в "Азові" мав закінчитися влітку 2022 року. Він не планував його продовжувати, каже Віта, і в останній перед повномасштабним вторгненням відпустці навіть купив собі новий одяг. Він хотів повернутись до цивільного життя і створити велику родину. Уже зі служби він подзвонив мамі і поставив неочікуване питання - чи готова вона стати бабусею. Мама порадила йому спочатку одружитися. "Чому я це сказала? Може, зараз були би онуки", - картає себе Віта. Вона почувається самотньою і думає над усиновленням дитини.