7 листопада в український прокат вийшов фільм "Буча". Стрічка режисера Станіслава Тіунова ґрунтується на реальних подіях лютого-березня 2022 року і розповідає про волонтера, громадянина Казахстану Костянтина Гудаускаса, який отримав притулок в Україні та з початком російського вторгнення взявся допомагати мирним мешканцям залишити окуповані Бучу, Ворзель, Ірпінь та інші місцини під Києвом. Головні ролі зіграли польський актор Цезарій Лукашевич та українець В'ячеслав Довженко. Фільм уже мав чимало міжнародних показів у Європі та США, світова прем'єра відбулася на Варшавському кінофестивалі, а тепер настав час України.
Щоправда, у місті, яке дало стрічці назву, у березні цього року вже був закритий показ, туди запросили учасників і свідків подій, "прототипів". Сайт фільму наводить враження однієї з перших глядачок, яка пережила російську окупацію та порятунок із неї: "Це кіно має побачити кожен! (…) Для всіх нас, тих, хто пережив цю трагедію, цей фільм є дуже важливим, ми хочемо, щоб про звірства цих нелюдів дізнався кожен у світі".
Вечір, я сиджу в майже заповненій залі кінотеатру одного з торговельних центрів у Бучі та не можу стримати свого хвилювання. Адже в пам'яті постійно виринають страшні кадри тих днів, коли, здавалося, все життя завмерло та зіщулилось. Ті моменти, що про них я вже написала чимало колонок і згадок, але продовжую повертатися до них - як і інші люди, для кого важливо те, що трапилось у 2022-му під Києвом.
Читайте також: Щоденник війни. Ключові моменти
"Буча" - емоційно важка і художньо сильна стрічка
Від такого фільму сьогодні, звісно, очікують насамперед свідчення, а не високої художності. Тому в певному сенсі приємною несподіванкою стало те, що "Буча" вийшла цілком на рівні. Фільм живий і переконливий, місцями дещо сповнений символічної бравади руху всупереч, проте для багатьох, та й для цілої країни в ті дні саме такий порух і став визначальний - хтось же мав їхати на білій машині рятувати людей у біді. Герої тут - не картонні фігурки, а люди, які розмовляють і поводяться по-людськи. При цьому стрічка за своєю суттю наближена до документалістики і, зрозуміла річ, емоційно важка. Є поширена думка, що про події війни та довкола війни треба знімати фільми та писати книжки колись потім, із доброї часової дистанції. Я теж так вважала, але "Буча" змінила мою думку: такі твори повинні з'являтися зараз, вони вчасні. І щоб фіксувати "люті" події, і щоб формувати "інерцію пам'яті", бо у спокійніші часи може просто не виникнути бажання знімати і дивитися такі речі, витіснення працює швидко. Власне, показово, що того ж 7 листопада на сеансі в одному з кінотеатрів центру Києва, куди пішла на прем'єру моя приятелька, глядачів майже не було.
Фільм Тіунова сповнений біблійних цитат та відсилань до "Божественної комедії" Данте. З неї взято епіграф до стрічки: "Шлях до раю починається з пекла". А у сцені, де головний герой вивозить із Ворзеля українського композитора Ігоря Поклада та його родину, звучить Псалом 23:1-6: "Господь - мій пастир, через те я маю все. В зелених луках Він дає мені спочити, веде мене повз тихі води озерні". На цих словах у мене перед очима постає образ чудового Бучанського парку з озером, вітального зеленого мирного міста. Такого, яким його не побачити у фільмі - тут картинка лаконічна, похмура і сіра, як тоді. Що ж, тим контрастніший із цим пеклом міжсезоння літній рай містечка, який я знаю і люблю.
До речі, в Бучанському парку неподалік озера стоїть скульптура жабки. Загалом вона присвячена казковій царівні-жабі, тут загадують бажання. Але бучанський міський голова якось промовисто пожартував, що скульптура символізує іншу "жабу" - жадібність. У такому алегоричному значенні жаба "вистрибує" й у фільмі. Так, головний герой відмовляється від великої суми грошей, подяки розвідника за порятунок його родини. Натомість Костянтин віддає йому іграшкову жабку, забуту в машині дочкою. В іншому випадку під час окупації російські солдати грабують ювелірний магазин - і з коробки випадає прикраса-жаба. Так у стрічці, сповненій біблійних мотивів, обігрується один зі смертних гріхів.
Читайте також: Фільм "Будинок "Слово". Нескінчений роман": драма українських письменників 1930-х років
Одвічна боротьба проти "культури, якої немає"
Ключовою у фільмі для мене є сцена, знята в реальному будинку композитора Ігоря Поклада у Ворзелі. У ній російські офіцери роздивляються особисті речі композитора, афіші, нагороди. Відпускають зневажливі коментарі з приводу української культури. Ставлять платівку з музикою з мультфільмів про козаків. Тоді один із офіцерів сідає до рояля, намагається на ньому щось зіграти, а його командир розмірковує, як так сталося, що вони впустили такого великого птаха - українського композитора? Адже, на його переконання, немає і не повинно бути жодних українських композиторів та українців. Підлеглий запопадливо просить старшого зіграти щось на роялі, він грає, звісно, Чайковського, а закінчується все тостом за велику російську культуру. А перед відступом у цьому роялі залишають гранату ("хай грають!"). Банально, але мене завжди вражає те саме: чим одна культура може заважати іншій розвиватися? Як каже той-таки офіцер-"меломан": "Крик - це ознака слабкості". Тобто в даному випадку агресія - ознака слабкості. То чому "велика" культура завжди потребує чинити агресію у стосунку до "малої"? Навіщо з такою історичною послідовністю знищувати те, чого "не існує"?
Кажуть, що світлих людей найкраще видно в темні часи. Вчинки Костянтина Гудаускаса добре ілюструються цими словами. Та алюзіями на те, що Данте писав про найгарячіші місця в пеклі, відведені людям, які в часи великих потрясінь зберігають нейтралітет. Уся сюжетна лінія сповнена цього лейтмотиву: від вироку головному герою в Казахстані, початку обстрілів 24 лютого, першого порятунку, другого, третього… (а їх у реальності було чи не дві сотні) до якогось психологічного позамежжя, за гранню страху, коли рятівник, що втратив у "рейсі" юного друга, майже сина, навіть ловить себе на гордині - особливій самовпевненості у своїй невразливості. І тоді він усвідомлює усю глибину обставин та своїх вчинків. У якомусь сенсі ця стрічка - це і фільм-притча, що, викриваючи конкретне, відсилає до речей універсальних.
Може здатися, що "Буча" позаду, але це тільки здається. Щоденні російські атаки тривають, вони не стали меншими. І поки я пишу цей текст, у Запоріжжі триває рятункова операція після повітряного удару. Уже десятеро загиблих. Поміж них - одне немовля.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.
Читайте також: Щоденник війни: Екзотизми повсякдення, або Українське літо'24 у тиловому місті