Андрій Бондар: Казус Бузини, або Усвідомлення війни
20 квітня 2015 р.У котрійсь із галузей соціальної психології колись обов’язково винайдуть нове поняття і дадуть йому назву "казус Бузини".
Смерть медійного персонажа
Ні, я не збираюся писати нічого про загиблого - ні доброго, ні поганого. Так само одразу зафіксую одну важливу, як на мене, річ: жодної зловтіхи, радості чи полегшення з приводу його загибелі я не відчув і відчути не міг. Наші світи ніколи не перетинались, а погляди ніколи не конфліктували з простої причини: 23 останні роки, рівно до початку подій на Майдані, а потім війни на Сході, дозволяли мирне співіснування різних світоглядних і політичних концепцій у межах однієї країни.
Втім, насильницька смерть від невідомо ким замовлених і невідомо ким випущених куль - цілком достатній привід для того, щоб узагалі зняти будь-яку ідеологічну напругу. Зрештою, будь-яка смерть у принципі змінює ставлення до людей на краще. Так само можна погодитися з трюїзмом про те, що, мовляв, хай краще вороги залишаються живими, а їхні ідеї вмирають. Або що жодні, навіть найдикіші ідеї не мусять каратися смертю. Або що я не погоджуюся з вами, але готовий померти за вашу свободу висловлювання, навіть якщо воно всуціль складається з коричневої рідини характерного запаху. Одне слово, існує багато захисних механізмів гуманістичного порядку, якими споконвіку користуються люди для того, щоб залишатися людьми, не плювати на могили і не танцювати на кістках.
Проте в певний момент в історії з Бузиною вступає у гру одна невеличка деталь, яка виводить цю подію у високі сфери суспільної моралі. Загинув медійний персонаж зі скандальним іміджем. На вулиці Дегтярівській хтось нахабно і нарочито, посеред білого дня, вбив відому людину.
Ця смерть з багатьма невідомими оголила просту обставину: на другому році російсько-української війни раптом з’ясувалося, що тут, у центрі воюючої країни, люди живуть у якійсь ізольованій реальності, де в ботсадах цвітуть магнолії, ростуть усміхнені діти і радіють життю щасливі пенсіонери. А десь там далеко відбувається якась "не їхня", некомфортна та невідомо ким вигадана війна, відокремлена від них екранами телевізорів і моніторів. Хтось чужий уже другий рік отримує похоронки, ховає побратимів і лікує поранених. Але цього не видно. У Києві не стріляють - і добре. А кому яке діло, що хтось невідомий платить життям і здоров’ям за те, щоб у Києві не стріляли?
Межі обивательського гуманізму
Ні, виявляється, що тут, у Києві, насильницька смерть - щось нелогічне і протиприродне. Нібито війна одна на всіх, але дехто навіть і не збирається її помічати. "Такого на наших вулицях відбуватися не повинно", - каже київський обиватель, звертаючись, вочевидь, до когось невідомого або просто в порожнечу. Властиво, ця фраза вичерпно описує межі його обивательського гуманізму, який подразнюється лише поодинокими трагедіями телевізійно-бульварних персонажів, а у щоденному житті, хоч плач, не прокидається. Цинізм споживача медіа-продукції цілком тотожний цинізму хазяїна Кремля, який не посоромився використати факт загибелі Бузини під час спілкування зі своїм ручним народом буквально через кілька хвилин після трагедії. І так само заочно знайшов винних.
Виходить, усе, що досі відбувалося, починаючи від 30 листопада 2013 року і до 20 лютого 2014 року, нібито на тих самих київських вулицях, або стерлося з пам’яті, або просто залишилось непоміченим.
Та штука в тому, що саме тоді була розв’язана війна проти всіх нас. На тих самих вулицях. І загиблий теж був непрямим чином задіяний у розхитуванні ситуації, забезпечував ідеологічну підтримку антиукраїнським силам і безпосередню брав участь у кремлівській пропаганді.
"Такого відбуватися не повинно" почалося тоді, на Майдані Незалежності, коли "Беркут" побив студентів, продовжувалося терором січня-лютого й загибеллю "Небесної cотні", а потім плавно перетекло в окупацію Криму та війну на Донбасі. Тисяч загиблих не мало бути ні в Іловайську, ні в Донецькому аеропорту, ні на Грушевського. Взагалі ніде. Чому ж тільки сьогодні "ввімкнуло" київського обивателя, якому хтось невидимий зіпсував звичний хід його комфортного життя? Чому тільки сьогодні заговорили про співіснування з людьми протилежних поглядів і про межі толерантності? Чому це питання не цікавило його, коли вбили Нігояна та Вербицького, Рибака та Поправка? Невже лише через недостатній рівень їхньої медійної розкрученості й скандальності? Чи їхні погляди не заслуговували на толерування?
Київські вулиці - не виняток
Зате давно звикли до того, що люди гинуть на фронті. Ніхто ж не дивується, що когось накрило снарядом "Граду" або когось у полоні розстріляв Моторола. Все це стало звичною статистикою. Ніхто не побивається за невідомим солдатом, хоча й ім’я в нього є, і родина, і діти, і життя обіцяло магнолії в ботсаду та щасливу старість. Але не може київський обиватель досі звикнути до того, що це російсько-українська війна, хоч як її не загортай у папірці "гібридної", або "громадянської", або "антитерористичної операції".
І ця війна всюди. Весняні київські вулиці - не виняток. Не може ніяк цей обиватель затямити, що вона має своїх архітекторів, натхненників, обслуговуючий персонал і численних "корисних ідіотів", які роками планомірно засівали асфальт наших вулиць зернами ненависті й відмовляли нашій країні у праві на існування. Що це не іграшки і не змагання політтехнологів за електорат, а гра з великою ставкою: пан або пропав. Так само тепер риторичним здається питання: хто терпітиме далі людей, які, як заведені, повторюють, що ти не маєш права жити на своїй землі?
Ця війна більше не може дозволити собі мирного співіснування аж настільки протилежних світоглядів. Не може, тому що за головну концепцію заплачено надто високу ціну.