Андрій Бондар: Бути і залишатися людьми

У мене з юного віку виробилася стійка відраза до високої суспільної місії мистецтва. Коли я чую про якусь особливу роль чи то літератури, чи театру, чи музики в житті людей, якось інтуїтивно відчуваю, що мене вводять в оману. Адже мистецтво нікому нічого не винне. Воно створюється не заради високих гуманістичних ідеалів і не для "покращення" людини. Хто б це зважився цілком серйозно говорити про це на початку ХХІ століття, коли всі можливі ідеали та стратегії "покращення" давно і надійно перекреслено практикою попереднього століття.

Втім, мистецтво має одну велику перевагу перед всіма іншими видами людської діяльності. Мистецтво вміє кричати. І кричить воно сьогодні, як правило, не про високі й недосяжні ідеали. Його суспільна місія іноді в тому, щоб донести до людей якусь вельми просту ідею і досягти дуже практичної мети. Митець нині легко вбирає шати лікаря швидкої допомоги, бо знає, що якщо він цього не зробить, то цього не зробить ніхто.

Театральна вистава "Оскар і Рожева Пані" за твором Еріка-Емманюеля Шмітта, київська прем’єра якої відбулася 11 жовтня, якраз і є криком мистецтва в ситуації, коли все інше не працює. Задум її дуже зрозумілий: привернути увагу людей і держави до потреб дітей із невиліковними хворобами.

Існує таке поняття в медицині - паліативна допомога. Вона потрібна тоді, коли всі надії на одужання пацієнта втрачено й усі постають перед простим і моторошним фактом - дитина вмирає. І ось між цим фатальним діагнозом і смертю дитини відбувається головна драма вистави. У житті хворого на рак хлопчика Оскара, який усвідомлює найгірше і від якого відвертаються згорьовані й зневірені батьки, з’являється Рожева Пані - випадкова жінка, яка залишається з ним до самого кінця.

Отже, чому, властиво кажучи, в цьому конкретному випадку можна говорити про крик мистецтва? Проект "Оскар і Рожева Пані" має конкретну мету - визнати право важкохворих дітей на гідний і безболісний відхід і посприяти створенню системи паліативної допомоги, якої на сьогоднішній день в Україні практично не існує. На всю багатомільйонну країну лише в Надвірнянському будинку дитини (Івано-Франківська область) працює дитяче відділення паліативної допомоги, розраховане на 20 пацієнтів, де створено всі необхідні умови для знеболення і полегшення останніх днів життя дітей. Тобто, по суті, тисячі невиліковних дітей позбавлені елементарного права на гідну смерть. Вони не дістають належної допомоги від спеціально підготовлених лікарів і психологів, вони не отримують потрібних знеболювальних препаратів, вони не можуть розраховувати на виїзд спеціальних бригад у стані загострення. А відтак можна говорити про ще одну гуманітарну катастрофу в низці інших катастроф, із якими давно зіткнулася та зжилася наша країна. Найгірше, що вона до цього звикла. Звикла і сиділа б склавши руки. Якби не "Рожева Пані".

Я не знаю, яким рівнем емпатії треба володіти, щоб об’єднати навколо себе таку кількість людей. Я не розумію, як це вдалось. Але це вдалось. Акторка і головна натхненниця цього проекту Ірма Вітовська зуміла за короткий термін здійснити неймовірне. Вистава "Оскар і Рожева Пані" - великий чин однієї жінки, який може стати великим подвигом багатьох людей. Ірма інформувала, доводила, переконувала, штовхала, під’юджувала, об’єднувала, заражала. Франківський режисер Ростислав Держипільський, група "Океан Ельзи", художник Андрій Єрмоленко і десятки причетних до проекту людей зробили дотепну та світлу виставу про дитячий біль і дитячу смерть.

Результат перевершив усі сподівання: зала Київського театру оперети була волога від сліз. На сцені вмирав хлопчик, а в людей народжувалося розуміння простої речі: так далі не можна. Треба... О Господи! Треба небагато! Треба - страшно сказати - щоб усі наші маленькі люди, яким долею призначено вмирати в ніжному віці, вмирали, як цей хлопчик Оскар. Які ще високі ідеали мистецтва!? Нема жодних високих ідеалів! Є конкретний біль і розпач перед смертю. І треба зробити так, щоб дитина могла померти гідно. Щоб тисячі дітей могли померти гідно. Чи не у ставленні до цих людей відбувається головний наш тест на людяність?

Оскар пише листи до Бога. Ні, насправді він пише до людей, до кожного з нас, хто сидить у залі, до уряду, до міністерства охорони здоров’я, яке мусить розробити цілу програму-план зі створення системи паліативної допомоги, до Верховної Ради, яка мусить прийняти необхідні поправки до законів, що полегшать закупівлю і доступ необхідних препаратів... Творці усвідомлювали, до кого вони мають достукатись своєю емоційною історією. Вони так і написали у своєму рожевому буклеті: "до найзашкарубліших сердець". А наші серця після цього вже не будуть зашкарублими.

І жодних високих ідеалів мистецтва. Лише проста, як світ, річ: бути і залишатися людьми, яким небайдужий чужий біль. Це найвище з мистецтв. Дякую, Ірмо.