Прохасько про Берлін

Слово «відслона», сьогодні вже майже забуте і зрозуміле радше лише дослідникам давньої галицької літератури, означало колись «акт» драматичного твору і було тодішнім відповідником німецького «Aufzug». Інше поняття – «відслонення» - і  далі у вжитку. В геології чи палеонтології воно означає ті місця, де підземні породи оголюються, відкриваючи погляду свої залягання і зрізи: скажімо, на стрімких берегах річок після повені чи зсуву ґрунту. В схожому розумінні вживає його й археологія: відслонення уможливлює доступ до так званих культурних наверстувань. Для таких міст, як Берлін, доречно послуговуватися обидвома цими поняттями.

І. З колії

Тенісні корти, велетенські склади, полишені і більш чи менш занедбані промислові території, несамовитих розмірів будівництва, безконечні бляшані загороди, дитячі майданчики, заправки, більш чи менш огидні котеджі, велетенські колонії малесеньких приватних садочків і городчиків, званих на Заході Садами Шребера, а на Сході – дачами, повні найдивачнішої символіки і флагштоків з найнесподіванішими прапорами, а тоді вряди-годи новобудови, від якої забиває подих, вишукана, непересічна архітектура, сумовиті і безмежно прямі вулиці віддалених передмість, острівці винятково вишуканих віллових дільниць, потім знову мости, колії, будівельні роботи, знов якісь бар'єри, розвалини, занедбаність, і знову бляшані загороди і перегородки, закупівельні бараки, плющ і купи висхлого срібного ріщя, пообтинаних і гладеньких стовбурових кругляків.

Берлін – як маси криги навесні: він уже не витримує ваготи нагромаджених навколо нього площин і поверхонь, які все розростаються і наростають, отож розламується на безліч пласких крижин, і далі, однак, несених тією самою великою і величною течією цього міста.

Та насправді тих розламів і нема. Те, що за інших обставин неодмінно стало би лініями розламу, те для Берліну є його лінії сполучень, його інфраструктури. Берлінські розлами не спричиняють дезорганізації та розпаду, а є ґарантами утримування цього мегаполісу вкупі, аґентами консолідації, не дезінтеґрації.

Берлін – суцільна велетенська інфраструктура, життєва інфраструктура, інфраструктура життя. Не місто як таке, а місто-інфраструктура, яка місто щойно уможливлює, мала би уможливлювати.

Брандмауери, великоформатні червоні черепичні дахи понад то голими, то вкритими листям деревами, розріджені вкрапленнями невизначеного призначення. І все під несамовитими берлінськими небесами.

Безкрая площа, безмежна площина, достоту середньоросійські краєвиди із середньоєвропейською рослинністю. Багато пусток. Багато місця. Багато свободи. Берлінські свободи не доводиться завойовувати, не треба ні від кого відвойовувати, ні перед ким обстоювати. Взагалі, Берлін – на відміну від, скажімо, Парижу – зовсім не треба здобувати. Хто сьогодні збирається завоювати Берлін, ломиться у відчинені двері. Берлін кожному дає його свободу. У Берліні кожному однакова міра. А багатьом він навіть її побільшує. Берлін тільки тішиться, коли його здобувають.

Берлін наскрізь німецький. Але він не Німеччина. Берлін тільки й міг постати як твориво і витвір німецькості, але він разюче різниться від решти Німеччини: колишньої і теперішньої, урбанної і рустикальної, метрополітальної і провінційної. Сенс Берліну для Німеччини власне й полягає в тому, щоби бути своїм-несвоїм, впізнавано-чужим. Власне цілковито винятковим. Кожна справжня столиця має бути винятковою. Проте Берлін винятковий особливим чином, бо ця винятковість виразно відчутна, але вкрай важко вловна.

Це місто назавжди втратило свою невинність. Це місто назавжди втраченої невинності. І воно це знає, і воно цим живе, і воно живе не тільки попри це, але й, можливо, саме задля цього. В кожному вже разі, цим.

Невинність гомогенності, компактності, цілісного і виразного впливу, однозначної вимовності. Це місто промовисте, але майже невимовне. Найкращий спосіб говорити про Берлін – говорити про його обставини, а не про його субстанцію. Бо ця остання хоч і велетенська, її маси й масиви незбагненні, але якось химерним чином невиразна, розсипається під поглядом, уникає визначення і визначеності. Найкраще, натомість, виражене її призначення. А призначення її не тільки функціональне, але й в тому, щоби творити тіло цього велетенського міста, нічого посутньо про нього самого не зраджуючи.

Ця вічна провізоричність Берліну. Завжди сподіваєшся, що Берлін є деінде. Що він взагалі є. Що він намацувальний і охопний, що його можна схопити і збагнути. Що варто нарешті дістатися в якісь його частини, щільні середміські дільниці, а, може, і на віддалених периферіях, або, принаймні, у приховані осердя осель, як він нарешті почнеться, станеться, відбудеться. Намарно: він і далі такий самий. Мандри Берліном не роблять його більше Берліном, аніж і так уже знане досі. Тобто його і далі нема. Та сама несхопність, розрідженість, розтяглість, розмареність у просторі.

Вишукані вілли поряд із ординарними супермаркетами, нагромадження лисих бодень давніх будинкових прясел уздовж найбільших, найрухливіших вулиць. Які чомусь в один голос, майже всі як одна містять у назвах слово Damm: кремезні, плечисті, кряжисті, потужні, важелезні. Невже це все? Не можеш повірити, але що довше тут, то зрозуміліше – так, це все.

Такого зі мною ще не бувало. Тільки в Берліні хочеться уявити собі те саме міське життя, той самий рух людей, усі ті самі діяльності і чинності, але без матеріального опертя, без відношення, без місць. Без нічого, в порожнечі, настільки ці місця порожні, неістотні, випадкові, настільки замінні і нічого не означають. Довільні, повторювані, відтворювані. Пісні і прісні.

Тут простору достатньо для всіх і для всього. Це не растіньяківський Париж. Тут можна бути, не сплачуючи за це високої ціни.

А можливо, це просто ціна іншого роду. Не в зусиллі, не в здобутті міста тут річ, а в тому, щоби не втратити себе? Власне, тому, що це місто таке аморфне, таке дифузне, таке вільне і таке повне можливостей, тут треба мати – або, власне, здобути – міцну структуру, власну інтегральність, яка не дасть тобі розповзтися і розчинитися в тутешній нескінченності, в тутешній безмежності. У свободі. Тут таке може трапитися легше, ніж деінде. Що ми знаємо про тих, які зазнають тут краху? Про тих, кому ця свобода виявилася завеликою? За неосяжною, за примарною? Тому найбільша чеснота, яку слід вправляти в Берліні – не наполегливість, а щільність, цільність, вміння дозувати себе і собі.

Дух давнього Берліну, його світло, запахи і настрої найкраще віднаходити в його інфраструктурах. Під старими мостами, що досі носять сліди куль з останньої війни, в надземних і підземних переходах, на самотніх відлеглих станціях S-бану золотою осінню, коли інфляційна валюта року засипає перони своїм надміром. Будиночки залізничних доглядачів з їхніми сліпими і затемненими зосередини вікнами. Майоліка й кахлі, мощення підлог і литі чавунні опертя.

Хочете читати далі, натискайте на наступну сторінку.

ІІ. Зосередини, пішки

Коли збираєшся довший час прожити в Берліні, здається, його життя лежить перед тобою, і ти можеш сягати по нього коли заманеться, на відстані простягненої руки. Коли довше жити в Берліні, здається, що життя взагалі, життя як таке, твоє життя близьке, безмежне і невичерпне.

Та того, хто приїздить до Берліна з очікуваннями – або, боронь Боже, намірами – на тотальність цього життя, чекає суворе випробування. Віддавна і добре відомою тугою є охопити цілість міста, чи то оптично, чи поетично, картографічно чи теж метафорично.

Бо тут виявляється надзвичайно важко спромогтися на якісь – хай навіть метафоричні – окреслення Берліну. Він увиразнює межі метафорики. Він вислизає з будь-яких спроб узагальнення і підсумовування в одній якійсь, хай навіть дуже хвацькій формулі. Як мені пояснити Берлін? – питає одна поетка. Пояснити Берлін – річ пропаща. Берлін велетенський, але дифузний. Та саме в цій дифузності і полягає його велика влада, яка, втім, не чинить насилля. Бо, власне, тому, що він такий дифузний, Берлін дозволяє на всі можливі проекції: туг, мрій, пожадань, охот. Все, що ми хочемо знайти в Берліні, ми привозимо сюди вже з собою. Все, окрім Берліну. Але його так ніхто ніколи й не витлумачив.

Колись Берлін був зовсім не такий. Він був компактний і далеко не з усім компатибельний. Він і був власне містом тотальності, перетворившись у столицю одного тоталітаризму. Саме тоді він і втратив свою невинність.

Просто голим оком видно, як топився і зникав давній, важкий і величний вільгельмівський Берлін, а на звільнених місцях заростав зіллям, корчами і хащами і зростався, наповнювався новітніми федеративними структурами. Однак і ті тяжіють до величі.

За те, що воно врешті-решт таки улягло спокусам тотальності і тоталітаризму,  місто було дуже суворо покаране. Воно раз і назавжди перестало бути нормальним, звичайним містом. Разом із невинністю Берлін втратив своє обличчя. Не тільки невинне, але й виразне. Ця втрата обличчя була і причиною, і водночас наслідком його пізнішого поділу. Але самим поділом усього не поясниш. Так само, як і руйнуваннями. Це місто було радше розчавлене в своїй гомогенності, в своїй тотальності і в своїх претензіях на тотальність. Його значення змаліло, і щойно внаслідок поділу воно дістало нове – символічне – значення. Втім, уже дуже скоро виявилося, що це нове значення принаймні не менш потужне, ніж колишнє, великодержавне, вільгельмівсько-ваймарське. Таким чином Берлінові вдалося знову здобутися на дуже потужне, але тепер уже додатнє значення. Нормальним не було й це.

Разом з невинністю зникло й обличчя. Потім воно ще й додатково було спотворене ненавистю до себе, люттю на себе, що змушує думати про самоушкодження, як при межових розладах особистості. Коли по війні, яка і так безповоротно розтрощила той цілісний Берлін, з тисяч і тисяч будинків добровільно і з захватом збивали старий декор. За цим стояла впливова архітектурна теорія, могутня антиміщанська візія. Традицією вона, на щастя, стати не змогла. Що то було: ненависть до себе самого, що межує з нестримною потребою, примусом до самоскалічення? Не таке вже й численне незачеплене воєнними руйнуваннями було скалічене і понівечене вже після війни. Чи, може, то було бажання виразної і сильної цезури, радикальнішої навіть за саму війну? Бажання не просто розпрощатися, а просто-таки покінчити з осоружним минулим. Чи, може, діялося так тому, що то було як-не-як добровільним, самим собі нанесеним ушкодженням. Так само, як межові пацієнти ріжуть і тнуть себе, щоби перебити від ще нестерпнішого, бо внутрішнього болю?

Берлін і був межовим випадком, довго. Межовим розладом. Можливо, таким він залишиться назавжди.

Те, що не вдалося цьому містові з його тотальними намірами у стосунку до світу, воно почало переносити всередину себе. Берлін інтроєктував забрані із-зовні проекції. Якийсь час здавалося, ніби це місто вдовольниться таким становищем. Але сталося інакше. Інтроєктовані фантазії всевладдя почали міняти його зосередини, аж поки не стали видні і ззовні. Берліном, власне, почали знову цікавитися і захоплюватися саме тому, що він знову, здавалося, обіцяв усе. А люди завжди намагаються впіймати все. Центральна фантазія у стосунку до Берліну: тут можна знайти Все.

Як і належить кожному великому місту, Берлін – це все. Тут є все, саме тому він такий різний – щоби це все вмістити. Та саме ця нескінченність і викликає часто враження: Берлін – це нічого.

Так це місто знову стало світовим містом, задовго до того, як справді на це заслужило. То було трохи вимушене, трохи вимучене світове місто, яке виникло із мішанки внутрішніх світів і приписаних, принесених, нанесених значень. З імплозії і проекції.

Це місто, властиво, і не є містом. З огляду на брак у ньому міста як такого виникає необхідність називати його світовим містом. Бо світове місто – це поняття, яке здатне втримати навіть найбільшу дифузність. Берлін дифузний. Він дозволяє і відгукується на будь-яку проекцію. Навіть на проекцію краси. Сповнені волі і бажання вважати Берлін гарним напевне знайдуть тут цю красу. Втім, це цілком особлива естетика. Не конче відразу антиестетика чи естетика потворного.

Навіть у компактніших і когерентніших містах ця затія майже завжди зазнає краху. В Берліні ж такий підхід просто-таки контрапродуктивний і відверто шкідливий. Мало є міст у континентальній Європі, які так виразно демонстрували би всю мегаломанійність і зухвалість таких претензій, як Берлін.

Берлін обіцяє багато, але сповнює ще набагато більше від того, що пропонує, бо він перевершує будь-який дар уяви. Що Берлін може стати конгеніальним – теж безсумнівно.

Урбаністично Берлін – місто безлічі натяків, нарисів перспектив, з яких жодна не виконується і не продовжується так, як того сподіваєшся. Місто без розміреностей. Місто розпочатих і урваних, перерваних перспектив. Нічого тут нема досконалого, ніщо тут не послідовне.

У цього міста туга за самим собою. Берлін тужить за тим, щоби знову стати містом. Це виявляється в нанесенні колись усуненого, але теж і нового декору, але і в декоруванні себе відновою давнього міського замку. Водночас це означає й кінець вимушеної і самонакладеної скромності. Це відчутно тоді, коли місто починає соромитися власної потворності, замість нею пишатися.

Колишні грандіозність і мегаломанія Берліну затерлися, але аж ніяк не зникли. Обхідними шляхами вони знову і знову знаходять собі вираз і вияв, часом аж надто явно прориваючись на поверхню. Його новітня архітектура, нові претензії і нова претензійність Берлінської республіки – довго витіснювана, але навіть сьогодні переважно неусвідомлювана – є доводами на їх незнищенність.

Та колись це усе-таки стається: вони відкриваються. Дуже міські, дуже по-доброму старосвітські недоруйновані класицистичні дільниці Середини. Пружні, м'язисті і чуйні, великоміщанські колись, великоміські сьогодні дільниці Шарлоттенбургу і Шенебергу, вишукано і хвацько вигнуті лінії метра на витончених чавунних опертях, прокладені крізь пульсування Кройцбергу. Водяна, архаїчна і втихомирена велич Кепеніка. Несамовите полегшення, за яким відразу приходить прихильність і – хто знає, може, і любов: Берлін є.

Хочете читати далі, натискайте на наступну сторінку.

ІІІ. З води

Побачений з води, Берлін є цілковито іншим містом. Це дуже багате на воду місто. Справжнє водне моцарство. Континент на водах.

Те, що Берлін континентальний, зайве й повторювати зайвий раз. Те, що Берлін є континентальним містом, ще більше увиразнює цей його статус. Те, що Берлін і сам є цілим континентом, про це починаєш здогадуватися доволі швидко. Окремий і власний континент зі своїми лісами, пустищами, пустелями, водоймами, луками, ланами і левадами.

Берлін – одна-єдина суцільна колосальна континентальність. Наскрізь континентальна грандіозність.

Та найвеличніше в Берліні – таки його природа. При цьому назавжди без відповіді для мене залишиться питання, чи то справді природа Берліну, чи, може, то Берлін належить цій природі, вилонюється з неї подекуди. Тут природа може собі дозволити на величність, не справляючи ні перебільшеного, ні награного враження. І через те, що вона тут рідко штучна, рідко коли приборкана і поставлена на котурни, але й через те, що це місто, здається, покинуло з нею змагатися. Воно дає їй не менше свободи і самовизначення, як і людям. Тут нема конкуренції, нема змагальності між натурою і культурою. Це місто іноді розчиняється у своїй природі.

Чи ж є добрим знаком для міста як власне міста, коли найгарніше, що в ньому є, найкраще, що воно може тобі запропонувати  – це природа?

Берлін – першорядний приклад на те, яким знелюдненим може здаватися світове місто. Іноді в Берліні здається, що опинився десь у Передній Померанії чи Бранденбурзькій Марці чи ще десь, що править за символ знелюднення. Колосальне число мешканців тут зовсім не впадає у вічі, тільки число відвідувачів, але й тих зустрічаєш переважно на кількох давно второваних шляхах.

Берлін напнутий. Він розіп’ятий між своїми трьома хрестами і тим четвертим, неназваним, але наявним хрестом, і далеко понад і поза ними. Берлін напнутий між своїми двома річками та їхніми системами, які могли би бути занадто для Берліну, але не є. Цілком можливо, що це багатство стало для нього фатумом. Бо чи не може бути так, що ця роздертість між Гафелем і Шпрее вже давно стала підставою пізнішого розколу. На Схід і Захід.

Трохи згодом починаєш розуміти, що це місто діє на тебе і впливає інакше, не явніше, повільніше, невизначеніше, але від того аж ніяк не менше, а навіть більше. Бо невідомо, як. Це місто ретардованої дії.

Можливо, це і є вияв любові, власне, до неокресленого, до неокресленості як такої. Вдячність за те, що воно не напирає і не кидається у вічі. Вдячність за невразливість, ненастирливість, за байдужість до того, яке воно справить враження. Ерос приблизності. Ерос невизначеності.

Це місто на виріст. Досі. І для кожного, хто в ньому є, і для себе самого.