Власник Blue card: до Німеччини їдуть не за грошима

28-річний Роман Пристацький у 2007 році він закінчив Національний університет Львівська політехніка за спеціальністю «Інженер в галузі електроніки та телекомунікації». Наступні два роки Роман працював ІТ-спеціалістом в українських фірмах, здебільшого на клієнтів з Німеччини, США та Голландії. У 2009 він переїхав в Мюнхен, щоб здобувати тут другу вищу освіту за фахом «Економіка та підприємництво» в Українському вільному університеті. Зараз він пише магістерську роботу на тему «ІТ-підприємства. Порівняльний аналіз України та Німеччини» і працює в німецькій ІТ-компанії.

Deutsche Welle: Романе, розкажіть дещо про себе. Де ви зараз працюєте?

Я веб-розробник. Живу у Мюнхені. Працюю у фірмі, яка займається цифровою рекламою. Сюди входить виготовленням відео-, музичних, графічних та 3D-продуктів і розробка веб-сайтів, чим я і займаюся. Я працюю з такими клієнтами як BMW, Deutsche Post, O2, Burger King. Компанія велика. Вона має три офіси: в Дюссельдорфі, у Гамбурзі та Мюнхені. Приблизно 700 співробітників.

А чому ви обрали Німеччину, а не, наприклад, США? Кажуть серед українців цей напрямок більш популярний.

По-перше, через відстань. Мені було важливо не втратити стосунки з рідними. Зараз я можу собі дозволити 3-4 рази на рік відвідувати Україну. З США – це було б не частіше одного разу. По-друге, Німеччина здавалася мені ближчою ментально. Тут, в Мюнхені, в мене були вже якісь знайомі і друзі. Тому я себе почував комфортніше. Хоча, чесно кажучи, я бачу, що в плані розвитку ІТ-сфери, проектів та технологій, Силіконовій долині нема рівних. І, якби я зараз починав свій професійний шлях, то орієнтувався би на Штати.

А коли і від кого ви вперше почули про існування «Блакитної карти»?

Мені про неї розповів мій кум. Він дав мені посилання на сайт Deutsche Welle. Я почитав-подивився. Тоді це був лише законопроект. Але з того моменту, я регулярно моніторив ситуацію, читав новини. А коли побачив на сайті Бундестагу, що закон вже ухвалений, подався в установу, яка займається усіма видами реєстрації громадян. Там нічого не знали про цю карту взагалі і коли я показав роздруківку з сайту Бундестагу – вони попросили прийти через два місяці.

Так я й зробив. Проте, наступного разу мене знову «відправили». Вони вже чули про карту, але ще не знали як оформлювати. І лише з третього разу я здав документи.

Які саме документи Ви здавали?

Мені дали формуляр, який мав мені заповнити мій працедавець. Як він точно називається – я не пам'ятаю. По суті, шеф мав просто підтвердити мою кваліфікацію і зазначити, що я людина, яка їм потенційно потрібна. Основний акцент робився на знання мов і розуміння ринку центральної та східної Європи. Мій роботодавець пояснив, що знання російської, польської та української мов робить мене незамінним працівником для них. Разом з формуляром я здав контракт з роботодавцем і оновлену анкету на отримання візи. У ній тепер є графа «віза з метою отримання блакитної карти».

Все обійшлося без курйозних випадків?

Абсолютно. Єдине – довелося побігати по установах. В сумі я ж приходив до них чотири рази. Насамкінець мене запросили на співбесіду. Вона відбулася 24 вересня. Це була суто формальна зустріч, на якій мене попросили надати фотографії та відбитки пальців. Звичайні вимоги для сучасних візових процедур. Потім мені дали тимчасовий документ, у якому говориться, що я отримав "Блакитну карту", і вона вже набрала чинності. А саму картку я забрав 16 жовтня – через декілька тижнів.

А про освіту не запитували?

Я просто дав їм перекладену і нотаріально завірену копію свого диплому Львівської політехніки. І цього виявилось цілком достатньо.

Ви плануєте повернутися в Україну?

Моя карта зараз дійсна лише два роки, але потім я можу її продовжити і взагалі отримати дозвіл на постійне проживання. Так я, напевне, і зроблю. Я тут бачу кар'єрні перспективи. "Блакитна карта" мені допоможе їх реалізувати. Вона дає мені статус вискокваліфікованого спеціаліста. Адже якби в мене була просто робоча віза, мені довлелося б чекати 5 чи 6 років на дозвіл про постійне проживання.

В глобальному сенсі я планую не залишати Україну. В майбутньому я хочу відкрити фірму в Німеччині і займатися ІТ-аутсорсингом, залучати українських фахівців.

До переїзду Вас мотивувала висока німецька зарплата?

Зовсім ні. Для ІТ-спеціалістів в Україні є дуже хороші можливості. І зарплати такі ж самі як в Німеччині. Багато людей, які зараз працюють у Львові, тобто - навіть не в столиці, не хочуть переїжджати. Немає сенсу. Вони й вдома в середньому так само заробляють по 2,5 – 3 тисячі євро в місяць «чистими». Мотивувати має або бажання отримати закордонний досвід або кар'єрні перспективи. Ну або щось суто особисте, на кшталт «я хочу, щоб моя дитина виросла в Німеччині, бо тут кращі садочки».

Я й досі постійно отримую пропозиції роботи від українських компаній. І перспективи в цій сфері – величезні. І я завжди знаю, що вдома я себе знайду. Але особисто мені подобається стабільність і соціальна захищеність, яку я маю тут.

Ви знали німецьку, коли приїхали до Мюнхена?

Ні, мова програміста це – англійська. Це необхідна база, яка дозволяє десь «зачепитися». Але й без німецької тут ніяк. Для мене це був виклик. Мені довелося вивчити її, бо про менеджмент або про високу посаду можна і не мріяти без без знання німецької. Зараз я володію нею на рівні В2. Це не супер, але для спілкування по роботі цілком достатньо.