Від гастарбайтерів до мігрантів

Угода між двома країнами регулювала умови працевлаштування у ФРН турецьких громадян, включно з оплатою їхнього переїзду в Німеччину та харчуванням у дорозі. «Зворотний квиток на батьківщину найманим працівникам з Туреччини німецькі роботодавці оплачують не в усіх випадках», - було зафіксовано в нормативному документі, що регламентував набір у ФРН турецьких гастарбайтерів. Договір про їхнє працевлаштування в Німеччині було підписано 30 жовтня 1961 року в Бонні.

Робочі руки для німецького «економічного дива»

Угоди про залучення іноземних працівників Німеччина підписала також з низкою інших країн: 1955 року з Італією, 1960-го – з Іспанією. А після напливу турецьких робітників і аж до 1968 року у ФРН прибували також гастарбайтери з Марокко, Португалії, Тунісу і Югославії. Німеччині була потрібна додаткова робоча сила. Після закінчення Другої світової війни на фабриках і заводах, особливо на території західнонімецьких земель, роботи виявилося більше, ніж робітників.

Згідно з угодою між ФРН та Туреччиною, німецька біржа праці могла відкривати свої посередницькі представництва прямо на території Туреччини. Німецькі роботодавці надсилали свої заявки, а співробітники філіалів німецької біржі праці відбирали із представлених турецькими колегами кандидатів на роботу в Німеччині.

Для Туреччини еміграція працівників до ФРН була вигідна з двох причин. По-перше, чоловіки у ФРН могли заробляти непогані гроші і тим самим підтримувати свої родини на батьківщині. А по-друге, у Німеччині турецьким робочим надавалася можливість підвищити свою кваліфікацію і повернутися на батьківщину з новими знаннями та досвідом роботи.

ПМП було небажаним

Перебування турецьких робітників у Німеччині спершу було обмеженим у часі. Саме тому турків, як і італійців, греків чи іспанців, називали гастарбайтерами – гостьовими, тобто тимчасовими працівниками. Через два роки вони мали повертатися на батьківщину. У такий спосіб німецька влада хотіла запобігти переїздові турецьких робітників у ФРН на постійне місце проживання. Возз’єднання із сім’ями також було заборонено.

Однак трьома роками пізніше, 1964-го, текст угоди між Німеччиною та Туреччиною було оновлено, а терміни тимчасового проживання для турецьких гастарбайтерів подовжено. Річ у тім, що надто високими виявилися витрати на доставку до Німеччини нових робітників та їхня профосвіта. Пізніше турецьким працівникам дозволили перевозити до Німеччини і свої сім'ї.

У 1970-х роках «економічне диво» в Німеччині пішло на спад, що було спричинено світовою нафтовою кризою. 1973 року прийом турецьких робітників у ФРН припинили. У період з 1961 по 1973 роки було зареєстровано 2,7 мільйона турків, які бажали працювати в Німеччині, але лише 750 тисяч з них отримали дозвіл на в’їзд у Німеччину. За оцінками експертів, лише половина з них повернулася на батьківщину, інша половина залишилася у ФРН.

2,5 мільйона турецьких мігрантів

Нині у Німеччині мешкає близько двох з половиною мільйонів вихідців з Туреччини. Це найбільша за чисельністю етнічна група іноземного походження. 700 тисяч мешканців ФРН з турецьким корінням прийняли німецьке громадянство. На відміну від громадян деяких країн Євросоюзу туркам заборонено мати подвійне громадянство. Це означає, що ті з них, хто народився в Німеччині, досягаючи 16-річного віку мусили обирати – німецьке чи турецьке громадянство.

Незважаючи на притік у країну великої кількості гастарбайтерів з Туреччини та інших країн, багато з яких залишилися у ФРН назавжди, Німеччина лише на початку нового тисячоліття де-факто визнала себе емігрантською країною. У 2000-му році було внесено деякі поправки до законодавчих актів про громадянство, а 2005-го увалено закон про імміграцію.

Автори: Клаудія Превецанос / Христина Ніколайчук
Редактор: Дмитро Каневський