Віктор Єрофеєв: Чи хочуть росіяни миру?
Знамените запитання Євгена Євтушенка: "Чи хочуть росіяни війни?" - перевернулося в повітрі. Росія залюбки воює і в Україні (що вона заперечує), і у Сирії. Тож логічно було би запитати: "Чи хочуть росіяни миру?" Чи військовим парадам, фейковим штурмам Рейхстагу, лозунгам "Можемо повторити!" та "На Берлін!" не буде краю? Мешканці сіл в усій Росії люблять ходити в камуфляжі, на славний День перемоги продавщиці одягають пілотки, а діти розгулюють у військових одностроях.
Хто ж тут курка і де яйце? Чи влада підживлюється бойовими почуттями в народі? А чи влада за допомогою пропаганди вселила у народ радість військової мобілізації? Як на мене, це нечастий випадок злиття курки з яйцем.
Третина росіян, яких тільки-но опитав Левада-центр, хочуть, аби майбутній президент РФ, ким би він не був (а буде він, швидше за все, тим самим), проводив більш жорстку внутрішню політику. Володимир Путін все ще занадто ліберальний для тих, хто вимагає повернути смертну кару, дозволити шмагання як спосіб покарання, знищити "п'яту колону", заборонити вільний обіг долара США, а також багато-багато іншого. А якщо казати про зовнішню політику, то Заходу треба більш рішуче показати "кузькину мать".
Понад 40 відсотків опитаних хочуть, аби у внутрішній політиці все було, як є. Нічого не змінювати. Все ж чудово. І лише якісь 12 відсотків хочуть лібералізації та примирення із Заходом.
Гаразд, ми знаємо ціну опитуванням в авторитарних країнах. Це як полум'я свічки на сильному протязі, яке коливається у різні боки. Утім, за результатами іншого опитування, чверть молодих людей в Росії віком до 25 років хочуть поїхати з країни назавжди. А загалом в РФ кожен десятий мешканець мріє емігрувати. Щось не сходиться. Але все ж, чи хочуть росіяни миру?
З точки зору європейських понять, Росія живе у Задзеркаллі. Щоб розвернутися і стати ближче до Заходу, слід розбити дзеркало, що за російськими забобонами означає смерть.
Кожного разу після російських загальних виборів (будь-якого рівня) з'ясовується, що народ голосує за владу. Опозиція ставить під сумніви результати. Фальсифікації - окрема пісня, але хай там які масштабні, видно, що народ все одно за владу. Тоді інтелігенція кляне народ, згадуючи про рабів, кріпацтво. Це триває пару місяців. Згодом прокльони стихають, і народ (в уявленні все тих самих 12 відсотків) знову стають жертвою режиму, який окупував країну своїми чекістськими способами.
Інтелігенція лукавить? Радше лукавить сама ліберальна ідеологія. Аби врятувати народ, необхідна віра у його спасіння. Але ось лихо. Чи настільки вже хворобливо ставиться народ до чекістів? Інтелігенція бачить в них наступників справи НКВС-КДБ. Але для більшості народу чекісти - обранці долі, яким можна позаздрити, захисники батьківщини, які наглядають за порядком. Це - без жодної іронії - реальний міф. Ці герої завжди у стані війни з Заходом. Зараз війна загострилася їм на радість, а народу на розвагу. Путін підписує указ про подовження контрсанкцій - ура! Всі радіють! Росія відмовилася платити свої внески у Раді Європи - реакція: догарцювалися! Хто догарцювався? Як хто?! Європа!
Отож, війна краща за мир. Не велика війна, не дуже атомна. У народній свідомості є лічильник втрат, за певні межі яких заходити владі небажано. Але війна сама собою не відлякує суспільство, яке не пройнялося "західним" пацифізмом.
Якось на московському ліберальному радіо я дізнався з голосування, що чверть його слухачів поїхали б воювати на Донбас, щоб розрахуватися з боргами за кредитами. Воєнне напруження звільняє як владу, так і народ від приналежності до єдиної людської цивілізації, приналежності, яка дорого коштує. Для можновладців, які відгородилися від Заходу, перебування за новою запоною "холодної війни" (хоча війна не така вже й холодна!) є вигідним, адже приховує хронічне відставання економіки, провал модернізації. Мобілізація знімає відповідальність з влади за всі біди. І в усьому винен Захід. А кому не подобається - кордони поки відкриті. Хай туди і стікає протестний рух!
Зіткнувшись з єдино можливою для Кремля формою владарювання, інтелігенція кається: це ми винні! Як ми допустили таке?! Б'є себе у груди. Але не без облуди. Хто більше кається, той, наче, і правий. А неправі ті, хто мовчить і йде на компроміси з владою. Але в будь-якому авторитарному режимі компроміс хоч-не-хоч, але стає повсякденністю.
Влада повторює щодня, що робить все правильно. Вона ні в чому не зізнається: ні у тому, що збили літак, ні у тому, що не дозолили насправді розслідувати вбивство Нємцова, ні в тому, що брали участь в олімпійських допінгах. Вона ні в чому не винна. Але іноді, щоб не виглядати зовсім уже неправдоподібно святою, вона здає окремих корупціонерів - так само, як собака викушує з хутра вошей.
Отже, близько половини народу мовчить, перебуваючи в глибокому історичному шоку. Путінський електорат має цілковито біологічне завдання - вижити. Будь-які зміни він сприймає як загрозу. Він - за застій. Якщо він вижив учора, то завтра йому потрібна така сама погода.
Але третина російського народу, нагадує Левада-центр, хоче все-таки покращення погоди. Цей сум за кліматом, який є протилежним мрії інтелігенції. Третина РФ хоче більше порядку, більше суворості - загалом, а не лише і не обов'язково політичної. Цей порядок нагадує про Сталіна. Жарти жартами, але він у такому разі виявляється в очах значної частини росіян найбільш порядним людожером, який завжди боровся за мир у всьому світі.
Віктор Єрофеєв - письменник, літературознавець, телеведучий, автор книг "Російська красуня", "Хороший Сталін", "Акімуди" та багатьох інших, кавалер французького Ордена Почесного легіону.