Чітких доказів присутності іноземних військ на Донбасі поки що немає

Чотири роки Клаус Ціллікенс займав посаду генерального консула Німеччини в Донецьку. Сьогодні він знову в столиці Донбасу, де очолює групу спостерігачів від місії ОБСЄ в Україні. Він переконаний у тому, що на Донеччині, як і раніше, існують усі передумови для мирного співіснування з іншими регіонами в складі української держави. А ключовим каталізатором протестних настроїв серед населення краю він бачить не політичні мотиви, а насамперед невдоволеність великої частини мешканців загальною економічною ситуацією.

DW: Уже кілька тижнів в Україні працює спеціальна моніторингова місія ОБСЄ. У чому полягають діяльність і функції спостерігачів?

У місії задіяна як штаб-квартира ОБСЄ у Києві, так і групи спостерігачів у різних регіонах, зокрема, і на сході – у Дніпропетровську, Луганську, Харкові та Донецьку. Я очолюю донецьку групу. Наша місія полягає, в першу чергу, в тому, аби оцінити ситуацію з безпекою в Донецькій області. Ми їздимо місцевістю, спілкуємося з людьми, спостерігаємо. Групи спостерігачів уже були в Краматорську, Горлівці, інших частинах Донеччини. Колеги дуже ретельно спостерігають за ситуацію і складають детальні звіти.

Друге завдання місії – відстежувати ситуацію з правами людини, розбиратися у випадках їхнього порушення, якщо такі трапляються. Для цього ми перебуваємо, зокрема, в постійному контакті з міліцією та органами державної влади та місцевого самоврядування.

Окрім того, від нас очікують сприяння діалогові між сторонами конфлікту, відігравати посередницьку роль.

Як ви оцінюєте ситуацію в регіоні станом на сьогодні? Наскільки зберігається контроль над областю з боку центрального уряду України?

Ситуація дуже нестабільна, вже відбулося чимало випадків ескалації протистоянь. Водночас слід зауважити, що у більшості міст і містечок області продовжується нормальне життя, військових протистоянь як таких поки що немає.

Та ми не можемо виключати, що надалі ситуація загострюватиметься. Це дуже невтішно, адже посилює те відчуття нестабільності, у якому перебуває населення регіону вже кілька місяців, якщо врахувати ще й київські події. Багато хто дуже напружений, неспокійний, виснажений, дехто перебуває на межі нервового зриву.

Що стосується українського уряду, то він стоїть перед дилемою: з одного боку, йому хочеться показати готовність до рішучих дій, з іншого – ніхто не хоче допустити пролиття крові. Що ми бачимо – це те, що влада в обличчі органів місцевого самоврядування та, в першу чергу, міліції хоч і присутня повсюди, але її не дуже видно, вона не є надто активною. Це можна пояснити, з одного боку, тактичними міркуваннями, а можна й тлумачити як знак певної слабкості.

У чому ви бачите основні причини різкого зростання нестабільності в регіоні? Це пов’язано з появою зброї в руках протестувальників?

Про це судити дуже важко. Адже можна бачити дуже різні картинки: на одних видно дуже сильно озброєні групи чоловіків, на інших – людей без чи майже без зброї. Очевидно одне: ці всі групи стали набагато активнішими, і рівень цієї активності не знижується. І той факт, що присутність влади в точках активного конфлікту не відчувається, сприяє тому, що населення приєднується до рушійних сил конфлікту і бере участь у протистояннях. Себто, люди стають готовими до дій, на які б вони, може, і не пішли у випадку, якби українська влада діяла злагодженіше і більш рішучо. Іншими словами: слабкість однієї сторони стає, певною мірою, силою іншої.

Як Ви розцінюєте на сьогодні готовність до діалогу з боку протестувальників?

Серед протестуючих є чимало тих, які не особливо демонструють готовність до діалогу. Але є й інша частина протестного руху, яка до подібного діалогу цілковито відкрита. Що ж стосується населення краю, частина якого підтримує демонстрантів або певним чином симпатизує їм, то з їхнього боку прагнення діалогу мені здається взагалі дуже великим.

Якими Ви взагалі бачите вимоги невдоволених до влади? Чи ви могли б якось окреслити, чого вони прагнуть?

Певним поясненням появи подібного "руху" є розповсюджене серед простих мешканців Донеччини відчуття, що Київ їх не чує і не відповідає на їхнє прагнення діалогу з урядом про речі, які їх турбують.

Що стосується конкретних вимог, то серед протестуючих є, з одного боку, ті, хто хоче глибокої політичної федералізації України, але й ті, які прагнуть від'єднання регіону від України. Проте в мене немає відчуття, що ці питання є першочерговим для більшості невдоволених.

Абсолютну більшість об'єднує прагнення виходу з тієї економічної кризи, присутність якої тут на сході дуже відчутна. Ідеться, в першу чергу, про зростання цін, скорочення робочих місць, до того ж, існує відчуття кричущої економічної незахищеності. Регіон почувається ніби знехтуваним, вважає, що має надто мало права голосу під час прийняття рішень, які наразі приймаються в Києві, і таким чином відчуває себе начебто забутим.

Багато хто проводить паралелі між ситуацією на Донбасі та нещодавніми подіями в Криму і говорить про можливу участь російської сторони в конфлікті. Чи спостерігали ви щось, що могло б вказувати на якусь роль Росії в протистояннях?

Дійсно, є інформація, що вказує на присутність тут іноземних солдатів чи військових формувань. Але ми не маємо чітких доказів цього. Ми ретельно збираємо подібну інформацію та намагаємося її перевіряти.

Порівнювати ситуацію на Донеччині з Кримом, на мою думку, не варто, адже там все відбулося дуже швидко. До того ж, вихідні дані були зовсім іншими – в першу чергу, це стосується присутності російських військ у Севастополі. У випадку з Донеччиною нічого подібного немає.

Крім того, Донеччина - це дуже густо населений регіон, який має свою історію, зовсім іншу, аніж у випадку з Кримом, зовсім іншу ситуацію в економіці, інші проблеми, іншу екологічну ситуацію, інші культурні та мовні особливості. Але, що найголовніше, що цей регіон має зовсім інше значення для всієї України, аніж Крим.

Ви маєте великий досвід роботи в донецькому регіону. Опираючись на нього, як ви взагалі розцінюєте шанси подальшого мирного співіснування цього краю з рештою України?

Я впевнений, що можна говорити про наявність усіх передумов для існування цього регіону в складі української держави. Інше питання – із якими, можливо, спеціальними конституційними правами чи особливим статусом краю.

Не варто забувати, що йдеться про регіон, де іще декілька місяців тому абсолютна більшість населення бачила і відчувала себе українцями. Тому нам не варто тут сіяти страх перед від'єднанням цього краю від України. Настільки далеко ситуація, на мою думку, ще не зайшла.