Вечірка з нагоди 70-річчя НАТО буде знову затьмарена неприємною темою фінансів. Недалекоглядна суперечка США із великою кількістю союзників через рівень оборонних бюджетів заважає побачити значні досягнення найстарішого і найсильнішого військового альянсу сучасності. НАТО створило своїм європейським членам захист за допомогою "атомної парасольки" США, яка сягає через Атлантичний океан. Ефект відлякування, який вона спричиняє, до сьогодні є незамінним стабілізуючим фактором. Саме він забезпечив блокові економічно потужних і орієнтованих на Захід держав перемогу в "холодній війні" над радянською диктатурою та її державами-сателітами.
Росія - від стратегічного партнера до супротивника
При цьому не всі 29 країн-членів НАТО весь час були демократіями. У випадку Португалії, Іспанії, Греції та Туреччини в окремі періоди йшлося про справжні військові диктатури. І нові члени НАТО, які вийшли зі сфери радянського домінування, упродовж десятиліть були комуністичними однопартійними державами. На сьогодні всі країни-члени, окрім Туреччини за правління автократа Ердогана, розвинулися до демократій. НАТО дедалі більше перетворювалося і на блок політичних цінностей, а не залишалося виключно ситуативним об'єднанням. Через це до нього і надалі прагнуть вступити дедалі більше нових країн: Північна Македонія, Боснія і Герцеговина, Грузія та Україна. Сьогодні НАТО пропонує захист від Росії, яка за президента Путіна стає все агресивнішою. До речі, того самого Путіна, який ще 2001 року не виключав і членства Росії в НАТО. Він обрав інший шлях. На жаль, НАТО й Росія сьогодні знову вбачають одне в одному ворогів і більше не стратегічних партнерів, як було ще під час відзначення 50-річчя Альянсу.
НАТО надає підтримку в світі, який стає дедалі складнішим, у якому Китай та Індія піднімають голову, а Близький Схід залишається пороховою діжкою. Терористична загроза залишається високою. У підсумку НАТО в своїх діях за межами власних кордонів продемонструвало успіхи, як-то стабілізацію Західних Балкан, але й повзучі поразки, на кшталт нескінченної присутності в Афганістані. 20 років тому НАТО почувалося світовим поліцейським. Сьогодні ця ситуація принципово змінилася. Нині на першому місці порядку денного знову стоїть захист тилу й територіальна оборона. Дискусію знову визначає Кремль, а не Кабул.
НАТО - це чинна багатонаціональна інституція, однак через 70 років після виникнення їй загрожує її ж провідна потуга. Президент США Дональд Трамп багато разів ставив під питання Альянс, який він вбачає головним чином як інкасаційне підприємство для видатків на оборону, які нечесно стягувалися з США. До катастрофи ще не дійшло. США все ж не будуть виходити з Альянсу, адже фахівці у військовій та зовнішньополітичній сферах - за категоричним винятком Трампа, його дочки та зятя - знають, що НАТО важливе і для американців. Адже з його допомогою вони можуть проектувати свою владу на Європу, Середній Схід, Афганістан та Азію.
Великій державі теж потрібна опора
Єдина на планеті світова потуга потребує цієї опори, воєнних баз і мережі. Водночас існує загроза, що егоїстичний президент у Білому домі ще більше дистанціюватиметься від міжнародних домовленостей і зобов'язань, ніж було до цього. Чи може після кліматичної угоди, різноманітних інституцій ООН, організацій допомоги палестинцям, Світової організації торгівлі, Великої двадцятки та Великої сімки і Північноатлантичний альянс скоро потрапити в кризу? Трамп тяжіє до ізоляції, однак треба йому донести, що в такому вигляді світ у довгостроковій перспективі не функціонуватиме. Чим більше США дистанціюватимуться, тим більше має робити Європа для власної оборони. Європейській частині НАТО треба багато надолужити, тому що упродовж років на американців можна було покластися - і європейці це робили. Без американців європейці були би з військового погляду глухі, сліпі й паралізовані. Змінити це швидко не вдасться.
Європейським союзникам по НАТО, передусім Німеччині, пішло б на користь дотримання своїх фінансових зобов'язань у питанні витрат на оборону. Ставлячи під питання проголошені цілі, Берлін дає Дональдові Трампу перевагу. Якщо одіозних двох відсотків від ВВП як цілі для витрат на оборону (про доцільність якої можна сперечатися), неможливо досягти, тоді треба ініціювати дискусію про цю ціль усередині Альянсу і, можливо, змінити її. У будь-якому разі розчарування американців у німцях, які не готові платити, величезне. Сторони не чують одне одного. А під час вечірки з нагоди дня народження такого статися узагалі-то не повинно.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.