Коли подружжя у поважному віці повторює свої шлюбні обіцянки, це завжди трохи відгонить пафосом. Наприклад, коли воно хоче за допомогою символічного акту переоформити партнерство, аби залишити позаду періоди байдужості та криз. Тут подружжя мало чим відрізняються від держав. Шампанське, яке наливають із подібних нагод, швидко б'є в голову, але так само швидко і вивітрюється.
Тож зараз Німеччина та Франція піднімають в Аахені келих за оновлення свого партнерства. І це більше, ніж проста показуха. Одним із ключових принципів німецької зовнішньої політики завжди було небажання потрапляти в ситуацію, коли вона мала б обирати між США та Францією. Цей принцип пройшов червоною лінією через усі коаліції та уряди Німеччини починаючи з 1949 року, він діяв так само і після того, як об'єднана Німеччина 1990 року повернула собі свій суверенітет. Але тепер шальки терезів, схоже, однозначно схиляються в один бік, а саме у бік Франції.
Переналаштування альянсів
Свідомо підготовленим це рішення не було, принаймні з боку Берліна. Але ситуація за останні два роки кардинально змінилася. Трансатлантичні відносини хоч іще й не зруйновані вщент, але завдяки Дональду Трампу вони опинилися під критичною загрозою знищення. Адже з огляду на те, наскільки послідовно дедалі менше політичного капіталу США інвестують у зв'язки із союзниками, розчаровані партнери відчужуються та починають переглядати наявні альянси.
Єлисейська угода, яка в Аахені отримала оновлений вигляд, була, по суті, угодою примирення між країнами, які протягом 75 років тричі воювали одна з одною у спустошливих війнах. Німці свого часу ще в останній момент наполягли на додаванні до Єлисейської угоди преамбули, яка наголошує на значенні трансатлантичних відносин. В Аахенській угоді обійшлося без таких випадів. Договір слухняно наголошує на досягнутому, але містить так само незвично багато абзаців, присвячених спільним політичним діям. Багато в ньому йдеться і про військову співпрацю, роботу на міжнародних полях, а також про такі інституції, як Рада Безпеки ООН.
Дещо закодованим виглядає формулювання у четвертій статті нової угоди. У ній німці та французи наголошують на обіцянці військової допомоги союзникам у рамках НАТО - що було б абсолютно зайве, якби було саме собою зрозумілим. Адже відтоді як нинішній президент США роздумує про вихід своєї країни з військового Альянсу, союзницькі гарантії опинилися під питанням.
Сердечна справа французів
Німці на французи закріпили, що "дедалі більше зближуватимуть свої оборонно-політичні цілі та стратегії". У вузьких колах Парижа та Берліна вже давно розмірковують над тим, чи могла б Франція розширити німецько-французьке партнерство завдяки своєму ядерному потенціалу і яким саме чином. Для німців шлях такого стратегічного мислення непростий. Натомість для французів те, що зараз відбувається в Аахені, - сердечна справа. Іще ніколи у французькій історії не було уряду, який був би настільки зациклений на партнерстві з Німеччиною. Якщо президент Макрон, а разом із ним і німецько-французький проект, зазнає невдачі, невдачі зазнає і Євросоюз. У цьому разі хороші шанси обійняти президентську посаду у Франції отримають лівий популіст Жан-Люк Меланшон та права радикалка Марін Ле Пен - обидва рішуче антинімецькі та націоналістичні.
Політично ослаблена німецька канцлерка довго не давала відповіді на ініціативу Макрона щодо європейської політики, що призвело до певного розчарування в Парижі. Аахенською угодою Анґела Меркель (Angela Merkel) тепер цю відповідь дає. Якщо ця угода буде втілена в життя, з точки зору європейської політики німці та французи зроблять величезний крок уперед. Це буде наче друга політична весна. То чому ж Парижу і Берліну має не вдатися те, що вдається багатьом немолодим подружжям?
Цей коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.