Безпрограшна політика Путіна в Сирії

Ні, зовсім не наплив біженців до Європи є причиною того, що Росія перекинула бойові літаки, гелікоптери та іншу військову техніку на нещодавно обладнану в Сирії військову базу. Потік біженців із Сирії та інших країн Близького Сходу в Кремлі швидко класифікували як внутрішньоєвропейську проблему. Більше того, моральні цінності ніколи не слугували відправною точкою зовнішньополітичної думки в Росії.

Лише національні інтереси мають значення

Для Москви значення мають лише уявні об'єктивні геополітичні інтереси держав. Тому, не обтяжуючись етичним боком питання про часткову відповідальність за криваву бійню в Сирії, російська зовнішня політика ніколи не бачила проблеми в тому, щоб надавати режиму Асада дипломатичну й військову підтримку. Зрештою, Асад залишився останнім партнером Росії на Близькому Сході. І це єдине, що має значення для російської політики сили.

Але у другій половині літа в Кремля мали з'явитися побоювання, що Асад почне здавати позиції: після угоди щодо іранської ядерної програми намітилася розрядка в протистоянні між США та Іраном, який насправді є найважливішим партнером Асада. А посилене військове втручання США - а також Туреччини - в ситуацію в Сирії, спрямоване, здавалося б, у першу чергу проти банди вбивць з угрупування "Ісламська держава" (ІД), врешті-решт становить загрозу і решткам режиму Асада.

Тож, схоже, президент Росії Володимир Путін вирішив, що найкращий захист - це напад. В останні кілька тижнів він провів за спиною західних борців з ІД блискавичну операцію, розгорнувши на сирійському узбережжі російську військову базу. Під час своєї з нетерпінням очікуваної промови перед Генеральною асамблеєю ООН наприкінці вересня Путін, напевно, представить Заходу цю військову базу в якості російського внеску в боротьбу проти ІД, при цьому він, скоріш за все, не відмовиться від підтримки Асада.

Російські програми "мінімум" і "максимум"

Якщо США та інші західні держави погодяться з подібним трактуванням, то путінську програму-максимум можна було б вважати виконаною: міжнародна ізоляція Росії, в якій вона опинилася через анексію Криму та війну на сході України, була б розірвана. Статус Росії як світової держави знову б визнали, і вона виявилася б на одному щаблі зі Сполученими Штатами. Разом з цим відбулося б зміцнення режиму Асада, що, в свою чергу, знову витлумачили б як доказ російського впливу.

Але якщо США все ж не побажають формувати спільний фронт проти ІД - не схотівши навіть тимчасово винести за дужки питання про політичне майбутнє Асада, - то і в цьому разі Москва виявиться у виграші. Адже, тим не менш, Росія на довгий час закріпиться за допомогою власної військової бази на стратегічно важливому східному узбережжі Середземного моря.

І навіть якщо Сирія і далі буде розпадатися у вогні громадянської війни, регіон Латакія обрано вкрай вдало. Це не тільки рідний регіон сім'ї Асада. Набагато важливішим є те, що це прибережна зона - історична область розселення алавітів і, поза сумнівом, після закінчення епохи Асада саме вона стане основною частиною якоїсь алавітської держави. Після Першої світової війни вона вже існувала на території, яка перебувала під французьким мандатом.

В обмін за стратегічно важливу військову базу Москва може, приміром, виступити в якості гаранта цієї держави алавітів. Росія надовго залишиться важливим актором на Близькому Сході. І навіть з цією програмою-мінімум путінська політика в Сирії, з московського погляду, була б більш, ніж успішна.

Автор: Інго Маннтойфель, керівник відділу Європи та головний редактор російської редакції DW