Державна дума РФ обговорює найважливіше для повсякденного життя громадян Росії питання - визнавати чи ні результати президентських виборів в Україні? Між тим, мислячі росіяни вже встигли позаздрити українцям, тому що востаннє щось, хоча б відносно схоже на демократичні вибори глави держави, у житті громадян РФ відбувалося у 1996 році. Тоді Борис Єльцин не зміг у першому турі набрати необхідної кількості голосів і тільки у другому переміг Геннадія Зюганова.
Економіка і корупція - найболючіші теми в Україні
Після цих виборів в Україні стало зрозуміло - політичний і психологічний розрив між самопочуттям українців і росіян величезний. Попри всі (значні) проблеми українське суспільство звикло до того, що від його слова дійсно залежить доля влади. І навіть на п'ятому році війни з Росією Україна не розчарувалася в демократії. Ставка Петра Порошенка на те, що люди будуть голосувати за нього - перш за все як за верховного головнокомандувача воєнного часу - виявилася недостатньою, щоб забезпечити йому перемогу в першому турі.
Роздуми на тему "Який кандидат вигідніший для Кремля?" абсолютно не мають сенсу. Відповідь на це питання проста: "Жоден". Найбільш промосковський із учасників Юрій Бойко не увійшов до трійки лідерів і не мав шансів від самого початку. Війна з Росією була однією з тем передвиборчої кампанії, але все ж не найголовнішою. Не тому, що українці раптом про неї забули. Так, сьогодні стан економіки і корупція для виборців важливіші за все. Але це зовсім не означає, що українці чекають від майбутнього президента, хто би ним не став, здачі на милість Володимира Володимировича. Просто вони усвідомлюють протистояння з Москвою як даність на багато років уперед.
Думаю, у Кремлі вже зрозуміли, що жодного промосковського президента, прем'єра або парламенту в Києві їм за життя не побачити. І тепер питання в тому, що путінському керівництву з цим робити.
Точно не "вибори Путіна"
Варіант перший - залишити все, як є. Годувати Донбас, підживлювати розвідмережі та провокаторів на решті території України, частувати аудиторію вдома розповідями про жахи життя за "фашистсько-бандерівського режиму". Це поки що здається найбільш вірогідним сценарієм.
Проте Росія-2019 все ж помітно відрізняється від Росії-2014. "Кримська ейфорія" минула остаточно. Держпропаганда міцно запевнила росіян в тому, що Крим - "їхній", і це перестало цікавити звичайних громадян. Барнаул, наприклад, теж "наш". Нащо через це збуджуватися? Натомість підвищення пенсійного віку і ПДВ, загальна втома від один і тих самих облич на ТБ, які говорять те ж саме, що і 10 років тому, прихід у життя двадцятирічних, які не дивляться телевізор, змінили суспільний клімат - і не на користь влади. "Вибори в Україні" - це точно не "вибори Путіна", а прояв справжнього народовладдя": якщо вірити дослідженням Інституту соціології Російської академії наук, саме такі ідеї поступово визрівають у російському суспільстві.
Це і є головний виклик для Путіна - млявоплинна ерозія авторитету нинішньої системи. Дедалі частіші арешти "бояр"-крадіїв ситуацію дещо покращують, але кардинально переломити не можуть. Про жодну демократизацію (хай і обмежену), лібералізацію (боязку) і вихід з ізоляції (хоча б частковий) російське керівництво і подумати не може - тому що це, із його точки зору, покаже слабкість Кремля і позбавить його контролю над станом справ.
Тому варіант номер два, який зараз видається малоймовірним, - масоване відновлення бойових дій проти України - з рахунків списувати не варто. Адже інших способів відволікти населення від поточних проблем у російського режиму просто немає.
Чи наважиться Кремль відновити війну?
Колишній командувач американською армією в Європі Бен Годжес у нещодавній бесіді зі мною припустив, що Москва може закрити Азовське море для України (адже прецедент уже є) і навіть за певних обставин спробувати захопити Одесу. Додам від себе: визнання маріонеткових "ДНР" та "ЛНР" теж остаточно списувати з рахунків не варто. Так, соціологи все частіше помічають втомленість росіян від війн, на які, з їхньої точки зору, влада витрачає кошти, які могли би піти на охорону здоров'я та соціальну сферу. Однак гасло "Врятуймо росіян!", як і раніше, здатне мобілізувати людей. Більше того, агресивна зовнішня політика Кремля і надалі продовжує користуватися певною популярністю у росіян, хоча й не такою, як у 2014-2015 роках.
Пошуки способу збереження Путіна при владі після закінчення четвертого президентського терміну також, звичайно, будуть сильно впливати на українську політику Кремля. До західних, перш за все американських санкцій там уже звикли і чекають лише їхнього посилення. У цих умовах підхід: "А що ми втратимо, якщо знову вдаримо по Україні?" цілком може взяти верх у Москві. Особливо якщо все ж вдасться запустити "Північний потік-2" і позбавити Київ всієї або майже всієї виручки за транзит російського газу.
І не треба стверджувати, що це "неможливо", "невигідно" і "самовбивчо" - те ж саме колись говорили і про Грузію, і про Крим, і про вторгнення на Донбас.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.