Конституція революцій, або немає межі досконалості
За 20 років існування української Конституції країна побачила чотирьох президентів, пережила два Майдани, позбулася частини своєї території, ще над однією частиною втратила контроль. Історія цієї політичної боротьби - внутрішньої та зовнішньої - знайшла своє відображення і в історії правок Основного закону. Його намагалися змінити всі без винятку глави держави, а один навіть "повернув" собі через Конституційний суд повноваження, під які його не обирали.
Конституцію України 1996 року можна назвати компромісом між політичними елітами. На її якнайшвидшому прийнятті наполягав тодішній президент Леонід Кучма. Глава держави дав Верховній Раді ясно зрозуміти: якщо Основний закон не буде прийнятий, він оголосить позачергові парламентські вибори.
Народним депутатам на чолі зі спікером парламенту Олександром Морозом вистачило мудрості й терпіння - в ніч із 27 на 28 червня 1996 року Основний закон був прийнятий. Тоді прийняття Конституції сприймалося як перемога здорового глузду над політичними амбіціями. Обидва протиборчі табори - на чолі з Леонідом Кучмою та Олександром Морозом - святкували перемогу.
Щоправда, політична ідилія тривала недовго. Вже через чотири роки Кучма зробив першу спробу змінити Конституцію - в бік посилення своїх повноважень. У 2000 році він провів всеукраїнський референдум. На порядок денний було винесено чотири норми: про створення двопалатного парламенту, скорочення числа депутатів з 450 до 350, ліквідацію депутатської недоторканності та розпуск парламенту в разі неприйняття бюджету.
На референдумі, який контролювало найближче оточення Кучми, українці підтримали ці конституційні зміни, але жодне з них так і не було імплементовано. Більше того, в 2004 році, коли стало очевидно, що до влади прийде Віктор Ющенко, той же Леонід Кучма ініціював і провів конституційні зміни, згідно з якими Україна з президентської республіки перетворилася на парламентсько-президентську.
Конституційна "скринька Пандори"
Слідом за Леонідом Кучмою "вдосконалити" Конституцію намагалися всі без винятку українські президенти. Звичайно ж, з урахуванням своїх інтересів. Віктор Ющенко створив "Національну конституційну раду" і мав намір провести новий Основний закон через референдум. Правда, ці спроби виявилися безуспішними. Віктор Янукович, який прийшов йому на заміну, довго не церемонився і через підконтрольний йому Конституційний суд повернув Україну до президентсько-парламентської форми правління. Уже після втечі Януковича з країни це було кваліфіковано як спроба узурпації влади.
Після Євромайдану Україна знову повернулася до парламентсько-президентської республіки. Проте й Петро Порошенко, як і його попередники, після приходу до влади виявився незадоволеним Конституцією. Він заявив, що буде наполягати на зміні Основного закону в частині децентралізації влади. Рік тому ці зміни парламент прийняв у першому читанні. Ще один пакет поправок, які стосувалися судової системи, Рада підтримала в червні 2016-го.
Конституція мрії
В Україні політики дуже часто публічно люблять порівнювати Конституцію з Біблією та з обручем, який тримає всю націю. Але історія останніх 20 років свідчить про те, що при зручній нагоді кожен новий президент намагається натягнути на українців новий обруч. А конституційна Біблія при бажанні дуже швидко перетворюється на армійський статут.
При цьому багато хто забуває, що головна мета Основного закону - гарантія прав і свобод простих громадян. Досі українську Конституцію перекроювали виключно під інтереси влади - то центральної, то регіональної, то законодавчої, то виконавчої. Заради інтересів або захисту звичайних українців Основний закон не змінювали жодного разу.
За останні два роки Україна пройшла дуже складний шлях. Євромайдан, анексія Криму, війна на сході країни. Незліченна кількість загиблих і поранених. На тлі цих подій кожен, хто сьогодні намагається змінити Конституцію, повинен пам'ятати: головним джерелом влади в Україні, незважаючи на декларативність цього гасла, був і залишається все ж таки народ. Саме він надає владу політікам, які нерідко швидко про це забувають, і саме він може при необхідності цю владу забрати назад.
Автор: Сергій Руденко - український журналіст і політичний оглядач. Видав кілька книг про українських політиків. Автор щотижневої колонки на DW.