Коментар: Росіяни ще оцінять День Росії

12 червня, хоча він і вихідний, у більшості росіян не викликає жодних почуттів. А якщо й викликає, то хіба що скептичну посмішку: "Це ж ніби як наш День незалежності! Цікаво лише, від кого?" Між тим 12 червня 1990 року був далеко не безглуздим днем. Документ, затверджений першим демократично обраним парламентом Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, що входила до складу СРСР, сприймався як нова сторінка в історії країни.

"Декларація про державний суверенітет РРФСР" проголошувала верховенство російських законів над союзними, поділ влади, рівність громадян перед законом. Одночасно вона обіцяла більше прав національним автономіям у складі Росії. По суті, декларація - найважливіший документ, котрий уперше офіційно назвав сучасну Росію справжньою, а не соціалістичною демократією.

"Яку країну втратили!" Чи все ж знайшли?

Вищий орган влади РРФСР також заявив про намір залишитися в складі Радянського Союзу після підписання нової Союзної угоди. Але СРСР розпався. Більшість росіян сьогодні звинувачують у цьому тодішнє російське республіканське керівництво на чолі з Борисом Єльциним, а Михайла Горбачова, який у березні 1990 року став першим і останнім президентом Радянського Союзу, звинувачують у слабкості і нездатності протистояти руйнуванню країни.

Сьогодні в Росії будь-яка згадка про декларації 12 червня неминуче перетікає в дискусію про те, чи був розпад Союзу невідворотнім, чи його все ж можна було зберегти. "Яку країну втратили!" - ця фраза рефреном лунає в розмовах людей від Смоленська до Владивостока. Я особисто вважаю, що Союз розпався би незалежно від того, чи затвердили б народні депутати Росії декларацію, чи ні. Радянська система, яка знищила мільйони власних громадян, наприкінці вісімдесятих років просто виснажила свій ресурс.

Горбачов проти Єльцина

Важко заперечувати, що ухвалення декларації було частиною боротьби за владу між Єльциним та союзним керівництвом. Однак як відірвати прийнятий одноголосно і одностайно документ від контексту, в якому його поява стала можливою? Борис Єльцин, який на той момент уже мав на своєму рахунку дві виборчі кампанії (вибори народних депутатів СРСР у 1989 році і народних депутатів РРФСР в 1990-му), був найпопулярнішим і найбільш легітимним політиком країни. Він інстинктивно розумів, що легітимність і авторитет здобуваються у конкурентній політичній боротьбі. Це докорінно відрізняло його від Горбачова.

Михайло Сергійович виборів боявся і згаяв свій останній шанс стати легітимним лідером, коли в березні того ж 1990 року не погодився на всенародне обрання президента СРСР і фактично просто сам призначив самого себе на цю посаду. У цей момент Горбачов перетворився на заручника реакційної партійно-бюрократичної верхівки, яка через рік з гаком - у серпні 1991 року - зрадила його. Це остаточно поховало й без того не дуже велику надію хоча б у якійсь формі зберегти СРСР як єдине ціле.

Згаяний шанс або образ майбутнього

По суті, Росія ніколи не була демократією. Колишній перший секретар Свердловського обкому КПРС Борис Єльцин волею долі став її хрещеним батьком. Думаю, він розумів, що фактично створює нову країну і це стане його внеском в історію. Коли в 1992 році дата проголошення декларації про суверенітет була затверджена як державне свято, яке пізніше отримало назву "День Росії", більшість росіян сподівалося на швидке перетворення країни на повноцінну демократію.

12 червня, за задумом перших російських демократів, повинно було стати відправною точкою для розвитку держави і суспільства. Та цим надіям не судилося збутися повною мірою. Сьогодні про декларацію 12 червня 1990 мало хто пам'ятає, а якщо і згадує, то, як правило, негативно, як і весь період перебудови і демократичної антикомуністичної мирної революції 1989-1991 років.

"Епоха ідеалізму і громадянської гідності"

Сьогодні в очах суспільства ця епоха виглядає чи не більш похмурою, ніж сталінська. У цього явища є кілька причин, але головна з них, мабуть, - постімперський синдром втраченої величі. Його Кремль успішно культивує і використовує у своїх цілях за допомогою найпотужнішої пропагандистської машини.

Звичайно, декларація 12 червня 1990 не в усьому досконала, проте у нинішньої політики є один більш істотний недолік - вона вся звернена в минуле, просякнута ностальгією і, по суті, не пропонує жодного бачення майбутнього. Рано чи пізно ця політика видихається і втратить привабливість в очах громадян. Перегляд оцінок російської історії XX століття відбудеться не завтра, але він неминучий.

Кінець вісімдесятих - початок дев'яностих років - час чи не єдиного хоча б відносно успішного прориву російського суспільства на шляху до політичної та економічної свободи. Американський історик Леон Арон точно назвав цей період "епохою ідеалізму і громадянської гідності". Упевнений, через 15-20 років росіяни прийдуть до такої ж оцінці того часу і позначать його як один з найсвітліших моментів російської історії.

Автор: Костянтин Еггерт, російський журналіст, оглядач радіостанції "Коммерсант FM"