Коментар: "Справа Бемерманна"
1) Сама справа. Однак чи йдеться про справу взагалі? Сатирик попередив: те, що я зараз скажу, є образливим. І образив. Небачено. Нижче вже нікуди. Порнографічно. Вульгарно. Такого ніхто не стерпить. Ніхто. Тим більше далекий султан.
2) Метод. Це - не дотепна сатира. Це - не глум. Не іронія з глибоким змістом. Адже Бемерманн орієнтується на Фрідріха Ніцше і показує, що він "філософствує молотом". З його слів постає не м'який образ-противага, бо його твір переслідує лише одну мету - руйнування. Знищення жертви.
3) Жертва. Реджеп Таїп Ердоган. Той самий султан. Автократ. Людина без почуття гумору. Президент, який у себе на батьківщині переслідує карикатуристів та комедіантів. А тепер і в Німеччині. Безжально. Він - месник за всіх ображених.
4) Ще дещо про жертву. Реджеп Таїп Ердоган, президент Туреччини. Він мріє про те, щоб поховати світську республіку Ататюрка й розбудувати просякнуту ісламом президентську демократію. Досі йому це не вдавалося ані юридично, ані в парламенті. Але насправді Ердоган саме зараз і переводить Туреччину в бажану для нього форму правління. Фундаментальні права, що гарантуються турецькою демократією - жертва таких перетворень. Тож він і має бути об'єктом карикатури та критики. Він - ідеальна жертва.
5) Знову жертва. Він - необхідний партнер, щоб хоч якось впоратися з кризою біженців. Жертва, на яку мусиш зважати. Тож через це вийшов дозвіл на розслідування проти сатирика Яна Бемерманна - за образу "Їх Величності". Це вже комічна ситуація. Їх Величність у своєму палаці, що (можливо) складається з тисячі покоїв. Такий собі Вільгельм ІІ на Босфорі. Це дійсно могло б стати предметом сатири.
6) Солідарність. Якою б вона була б, якби Бемерманн так висміяв голову Центральної ради євреїв чи прем'єр-міністра Ізраїлю Нетаньягу? Її б не було. На попередження, що, мовляв, сказане буде прикладом глуму, просто б ніхто б не зважав. А так - маємо справу з дешевим глумом. Як результат: наша свобода думки проти відсутності почуття гумору у Туреччині. Мужність перед троном виглядає дещо по-іншому.
7) Політики. Вони виявились затиснутими між дипломатією та слабеньким моралізаторством. Берліну потрібен Ердоган, але він має показати, що не слід впадати в істерію через образу і брак почуття гумору. Дипломатична хода канатом, за якої падіння гарантоване. З самого початку. Але й просто відсиджуватися теж не було можливості. Тож дилема лишається: що б не робила Меркель, усе було б хибно.
8) Громадськість. Західні демократії вже мали можливість переконатися у тому, що карикатури проти Магомета чи проти ісламу можуть обернутися смертями. Приклад - Charlie Hebdo. Або зображення данського художника-карикатуриста Курта Вестергарда. Усе це зробило всіх обережними аж до боязкості. Ось Папу Римського має право будь-хто образити - це понтифіку та католикам слід терпіти. Те саме стосується й Ісуса. А ось пророка Магомета чи іслам більше ніхто не образить без потенційних наслідків покарання. Після того усі згодились на тому, щоб високо тримати стяг свободи мистецтва та свободи думки.
9) Справа. Та чи це дійсно справа? Це не було справою. Це було цілеспрямованою провокацією. На яку істерично відреагував спочатку Ердоган, а згодом і громадськість. А може це був просто політично нормальний спосіб відволіктися від кризи біженців, від страху перед тероризмом, від Дональда Трампа чи Володимира Путіна, від ситуації у Сирії, в Іраку, у Нігерії. Там дійсно тривають справжні драми. Там, приміром, є батьки більш ніж 200 викрадених дівчаток, які й гадки не мають, що сталося з їхніми дітьми. Вже ось два роки. І лише тому, що відправили своїх доньок до школи.