Неможливе стало можливим: після того, як французький президент Олланд місяць тому оголосив про плани закриття табору біженців у Кале, влада раптом знайшла близько 7000 місць для розміщення його мешканців в усіх регіонах країни. Роками Париж відмовлявся знаходити гідне помешкання людям, які прибули на північ Франції з надією продовжити свій шлях до Великобританії. "Все зайняте", - постійно лунала відповідь.
Табір - символ політичного боягузтва
Так звані "Джунглі" Кале - результат французької міграційної політики, яка є майстром ігнорування. Табір показує неспроможність уряду Олланда, який втікає від відповідальності через політичне боягузтво.
Стан речей у Кале був давно відомий - "Джунглі" довкола гавані виникли не на порожньому місці, а після закриття попереднього табору, мешканцям якого не запропонували альтернативи. Ці мігрантські нетрі були більмом на оці. Улітку смерділо хоч сокиру вішай, взимку все засмоктувало болотом.
Утім, Лондон і Париж робили вигляд, що їх це не стосується. Британці перенесли свій прикордонний контроль на французьку територію, тож про людей мала би турбуватися Франція. Париж дивився на мігрантів як на британську проблему та теж нічого не робив. Лише початок виборчої кампанії змусив владу рухатися - праві популісти з "Національного фронту" зробили "Джунглі" жупелом проти влади.
Табір - сором Європи
Великобританія сховалася за Ла-Маншем від кризи біженців ще на її початку. Лондон, як завжди, продемонстрував брак солідарності. Франція через правих радикалів не зважилася на гуманну політику щодо біженців та просто заплющила на них очі. Лише тривала увага ЗМІ перетворила "Джунглі" на політичний конфуз, який неможливо було більше ігнорувати.
Проте це не гепі-енд, не щасливий кінець. Мігрантів розкидають по всій Франції, їхнє майбутнє їм не відоме. Їм не розповіли про їхні права, не дали жодних гуманітарних обіцянок, окрім кількох тижнів спокою у французькій провінції. Багато хто з них за пару місяців повернуться на узбережжя у новій спробі залишити Францію. Інші ж одразу заховалися поблизу Кале, не втрачаючи надії перетнути Ла-Манш. Їхнє життя у нових "диких" таборах стане ще гіршим за побут у "Джунглях".
Тема знову йде у забуття
Французькому урядові буде задоволений, якщо йому вдасться розігнати табір та розкидати людей країною. Та це не вирішить проблему "джунглів", а лише перекладе її на інше місце. Париж, утім, керується девізом: чого очі не бачать, того серцю не жаль. Коли преса припинить писати про гуманітарну катастрофу в Кале, про неї скоро забудуть. Людяна та відповідальна політика має виглядати геть інакше.