Літопис Голокосту від Бориса Забарка

Уперше книга ”Тільки ми залишились живими” побачила світ 1999 року, коли українці святкували 55-ту річницю звільнення країни від німецьких загарбників. Книга – це 86 історій, ”написаних кров”ю серця” – історій, які розповіли ті, кому вдалося пережити Голокост. Спогади, які зібрані в книзі, пам”ять про страждання, про геноцид жахливі й болісні. Сам автор стверджує, що цю книгу не можливо прочитати на одному диханні. ”Тяжко і не надто приємно занурюватися в цей вир зла, існує спокуса, набивши одну гулю й відкласти читання, але не слід піддаватися цій спокусі”, -- закликав майбутніх читачів своєї книги Борис Забарко. А відповідальний редактор видання Маргарет Мюлер у своїй вступній промові сказала:

”На тому, наскільки важливими залишаються спогади для тих, хто пережив Голокост, наголосив видатний дослідник тих подій Наум Епельфельд у своєму есе ”Допоможи, моя пам”яте, перешкодити забуттю”. У єврейській книзі молитов є такі слова: ”Не забувай ніколи подій, які ти побачив на власні очі. Не проганяй їх зі свого серця, допоки ти живеш. Розповідай своїм синам та онукам про це”. Я вірю, що лише історична пам”ять, знання минулого, вбереже наш народ від повторення трагедії. Я не перестану щоразу повторювати те, чого не слід забувати. Той день, коли наші сини чи внуки, чи ми самі забудемо ці трагічні події, стане початком нової трагедії”.

Цієї ж теми – сприйняття сучасними німцями тих недавніх з погляду історії подій, торкався на презентації книги і Борис Забарко. Він висловив припущення, що для багатьох мешканців ФРН тема Голокосту викликає почуття перенасичення, інколи навіть роздратування. Тому автор закликав німецьких читачів до мужності, яка потрібна для сприйняття цих спогадів, якими б страшними й незручними вони не були. Молоде покоління німців не несе жодної відповідальності за ті події, але воно повинне набратися мужності для критичної оціники націонал-соціалізму, визнання гіркої правди. Адже молоді німці повною мірою відповідальні за те, яким саме чином буде висвітлено війну та Голокост в історії, каже Борис Забарко. ”Лише так можна досягнути толерантності, солідарності й примирення між народами”, -- наголосив він. Тому вихід книги німецькою мовою – для нього велика подія у житті.

Ми спитали автора про те, як він уявляв майбутнє своєї книги під час роботи над нею. Відповідь Борис Забарка була такою:

”Я думав насамперед про те, що вона має з”явитись в Україні. Щоб з нею ознайомились широкі верстви населення, особливо школярі і студенти. Я думав, що ця книжка повинна вийти англійською і німецькою мовами, для того, щоб народи світу знали про події у нас на Україні, під окупації, під час війни. Я дуже радий, що вона опублікована зараз у Німеччині, закінчується її підготовка до друку також в Англії. Це важливо для нас, тому що трагедія Голокосту це не тільки трагедія євреїв. Це всесвітньоісторична подія і про це повинні знати. Знати для того, щоб боротись проти зла, насилля, ксенофобії, антисемітизму – проти всього того, що заважає нам жити в мирі та злагоді”.

Символічно, що презентація книги Забарка відбулась у приміщенні Форуму Лева Копелева. І навряд чи можна було б знайти краще місце у Німеччині, кажуть організатори зустрічі, якщо згадати про те, що дід та бабуся Лева Копелева загинули в Бабиному Яру разом з майже 34-ма тисячами інших жертв, здебільшого євреїв. Всіх їх було розстріляно за два дні 29 і 30 вересня 1941 року. Сам Борис Забарко, згадуючи про ті страшні часи підкреслює:

"Зберегти пам”ять про Голокост, про страшну війну – це завдання тих, хто вижив під час окупації. І цю роботу ми проводимо протягом останніх десяти-дванадцяти років. Результат цієї роботи – книжка, яка була опублікована в Києві – ”Живими залишились тільки ми” – книжка спогадів про ті часи, коли українці, росіяни, євреї та інші народи боролись проти фашистів".

Автор сам був в”язнем шаргородського гетто. Тому, як він підкреслює сьогодні, праця над книгою вимагала від нього багато душевних сил, оскільки кожне свідоцтво викликало його власні спогади про найтяжчий період життя. Так само важко було і співавторам Забарка – тим, хто розповідав йому те, про що не наважувався згадувати упродовж років. ”Коли я записував спогади цих людей, які живуть у різних містах містечках та селах України, то до деяких з них довелося викликати ”Швидку допомогу”, згадував він. На багатьох сторінках з розповідями про війну розпливлися плями від пролитих сльоз, каже Борис Забарко. Тому роки роботи над книгою вимагали від автора неабиякого душевного навантаження і перживань

Ще одним почуттям, яке охоплювало Забарка під час роботи над книгою було відчуття провини. ” Мені було соромно - зізнається Борис Забарко, - за те, що роботу над цією книгою я розпочав так пізно. Ми проґавили час, ми самі в себе вкрали історію, адже кожне людське життя неповторне й безцінне. Все це може повторитися, якщо ми забудемо, якщо не скажемо всієї правди про те, що було, правду про кожну людину, про ката, про жертву, про байдужого спостерігача, про колаборанта та рятівника, праведника народу”.

Роботу над книгою про Голокост Борис Забарко називає головним завданням свого життя. Але з виходом книги трьома мовами воно не буде завершено. Зараз автор працює над другим томом книги ” Тільки ми залишились живими ”, оскільки є ще багато свідоцтв, які, на його думку, мусять бути опублікованими. Спогади ці є унікальними, і, можливо, останніми, нагадує він, якщо враховувати вік тих, хто пережив Голокост, нині через 60 років по закінченню війни. І кожне людське життя, яке пішло від нас, волатиме з минулого до нас, не залишить нам спокою. Борис забарко сподівається, що другий том буде кращим за перший, оскільки вже накопичеий досвід. А тоді, у 1993 році, коли почалася робота над книгою це була...

”....це була дуже важка робота, оскільки це була робота першовідкривача. В тому сенсі, що до цього великі збірки спогадів людей, які живуть в різних куточках України – не з”являлись”.

Завершуючи розповідь про свою книгу Борис Забарко підкреслив, що ніхто не має права вилучати спогади про ті страшні часи з колективної пам”яті народу, з історії. ”Адже Голокост – це не лише набудот історії, він має безпосередній вплив на сучасність”, – зазначив автор.

Любомир Петренко, Ірина Кащей