Німецька журналістка: Частину гумдопомоги Донбасу "з'їдає" корупція

Кореспондентка мюнхенської газети Süddeutsche Zeitung Катрин Кальвайт в грудні відвідала території Донбасу, які перебувають під контролем сепаратистів. У репортажі "Нічийна земля" вона описує побачене і почуте. DW розпитала Кальвайт про її враження від перебування на уражених конфліктом землях.

Deutsche Welle: Пані Кальвайт, з якими враженнями Ви повернулися з Донбасу?

Катрин Кальвайт: Я поїхала на Донбас, усвідомлюючи, що їду на війну, проте з’ясувала, що коли людина є дуже-дуже обережною, рухливою, має автомобіль, то може певною мірою уникати війни. Втім, вона постійно наздоганяє, оскільки людина їде через території, де була війна, де люди мешкають в руїнах своїх будинків та мусять жити з наслідками цієї війни. Втім, я була вражена тим, як люди намагаються вести повсякденне життя по той бік війни. У великих містах - Донецьку та Луганську - подекуди може виникнути враження, що іде буденне життя.

У своїй статті Ви писали про так звані "громадські роботи", до яких примушують сепаратисти. Ви могли би детальніше пояснити, що це за роботи?

Через воєнний час діє комендантська година. Тих, кого затримають на вулиці після 22:00 чи 23:00 - в залежності від "республіки" - можуть протримати цілу ніч чи довше. Люди мусять або сніг прибирати, або робити щось для сепаратистів: прибирати, тягати мішки з піском, в муніципалітеті працювати - цілком різноманітні, так би мовити, штрафні роботи. В більшості своїй це вуличні роботи.

Чи знаєте Ви щось про долю українських полонених?

Я нічого не знаю, окрім того, що вони є, оскільки українські колеги, з якими я зустрічалася, постійно про це говорять. Це частина перманентного відчуття страху, яке постійно супроводжує всіх. Говорять про понад сто полонених колег-журналістів та десятки, сотні громадян. Це підтверджують і так звані "міністри" (самопроголошених "ДНР" та "ЛНР". - Ред.) або керівники сіл та міст. Вони говорять: "Якщо ми когось затримуємо, то кидаємо у слідчий ізолятор, і він там лишається. Ми нікого не судимо, вони мають чекати, поки не буде створено нову судову систему".

Від чого найбільше страждають люди на територіях Донбасу, контрольованих сепаратистами?

Вони в першу чергу страждають від проблем з постачанням, оскільки ці відомі російські конвої привозять обмежену кількість речей, невідомо точно, яких, а також, наприклад, останній з них не привіз жодних продуктів харчування, а лише будівельні матеріали. Якщо дивитися ззовні, то те, що росіяни забезпечують Донбас продуктами харчування, виглядає як нісенітниця. Ці конвої прибувають на кілька розподільчих пунктів, вони досягають, в залежності від обставин, пару сотень людей. Але тисячі людей сидять під час зими без своїх городів, без полів з врожаями і, відповідно, без їжі.

Яке у Вас склалося враження, як ці території переживуть зиму?

За моїми враженнями, це буде дуже-дуже складно. "Гуманітарна катастрофа" - гучний вислів, проте, я думаю, саме до гуманітарної катастрофи і йде. Вина у цьому не лише сепаратистів, хоча їхня в першу чергу, але також і України, бо я постійно чула, і це підтверджує ОБСЄ, що, наприклад, українська армія та добровольчі батальйони не пропускаютьгуманітарну допомогу з України в сепаратистські райони. Крім того, корупція: частина гуманітарної допомоги привласнюється бійцями.

Ходять чутки про голод, про те, що люди там помирають від голоду.

Я не знайшла нікого, хто би мені сказав, що бачив голодні смерті. Я вважаю це саме чуткою. Я зустрічала багато людей, які говорили: "Ми голодаємо. Ми ледве-ледве зводимо кінці з кінцями". Проте ніхто не підтвердив чутки про померлих.

Чого хочуть люди, з якими Ви там спілкувалися?

Хочуть миру, їсти, працювати, грошей. Такою є людина. Вони також хочуть жити в спокої. Переважна більшість не хоче назад в Україну. Люди хочуть назад до нормального життя, проте за межами української сфери впливу. При цьому, якщо так можна сказати, більшість слабо політично розрізняє. Там живе багато простих людей, тоді як освічені переважно виїхали - відбувається масивний "відтік мізків". Більшості людей там байдуже, чи це "народна республіка", а чи "Новоросія". Вони сприймають ці ідеї доволі романтично, але не уявляють, що конкретно за ними криється. Безумовно, люди сподіваються, що Росія допомагатиме, проте як це (їх життя. - Ред.) буде організовано політично, більшості байдуже. Вони лише не хочуть, щоб ними керували з Києва.

Чи вірять ще комусь там люди?

Сепаратисти, фактично, не контактують з людьми. Час від часу може транслюється невелика телекомпанія, проте нема газет, відсутні медіа. Таким чином, люди радше вірять Росії, проте і це важко, оскільки у них нема часу сидіти перед телевізором та дивитися російське телебачення. Відсутнє електропостачання, антени поламані, крім того, люди шукають їжу. Це означає, що вся пропаганда, я думаю, досягає людей все менше.

Ви говорили про страх. Чи боялися Ви?

Так. Я боялася. Проте слід розрізняти. Перед тим у мене був панічний страх. Втім, він не справдився. Я була два дні при так званому уряді "Луганської народної республіки" - вони дуже стараються зробити хороше враження. Це відчуття загрози пов’язане з тим, що людина ніколи точно не знає, чи не потрапить вона випадково до рук бойовиків у поганому настрої або п’яному солдату, який іде зі своїм автоматом Калашнікова. Існує загальне відчуття небезпеки, але керівництво сепаратистів, з помірним успіхом, намагається виставити себе людяним. Це, безумовно, частина їх програми, проте вони вони стараються відкрито поводитися з журналістами: дають інтерв’ю, двері є відчиненими.