Олександр Ірванець: Де починається українська корупція?

Пригадується один з моїх давніх, ще перших приїздів до Німеччини. Берлін, друга половина 90-х, бо ще ходила німецька марка - це така, начебто важлива деталь. Потяги з Києва тоді ходили до вокзалу Берлін-Ліхтенберг, одного з найсхідніших в німецькій столиці. Тож вийшовши з вагона, я мав їхати далі, на захід, до центру міста. Для цього було потрібно придбати білет на міську електричку, отой славетний берлінський Ес-Бан. Я перейшов на інший перон і почав роздивлятися…

Українець з німецькими грошима

По перону де-не-де стояли автоматичні каси, такі гарні металеві шафи з купою кнопок, екраном і щілинами для банкнотів та монет. Німецької я тоді не знав зовсім (я й тепер її знаю дуже слабенько), тож підійшов до службовця-залізничника й англійською попросив купити мені добовий квиток. Він зветься "таґестікет", але тоді я не знав навіть цього. Залізничник був сама приязнь, та й англійська в нього була добра, тож він підвів мене до автоматичної каси й натиснувши кілька кнопок, показав мені: ось тепер запихай сюди гроші, а каса й білета тобі видасть, і здачу дасть.

Як зараз пам’ятаю, я вийняв з кишені 10 дойчмарок з портретом астронома й математика Фридриха Ґаусса і наївно простягнув їх залізничникові. Ось, мовляв, гроші, вставте їх у касу. Та німецький службовець і не думав брати в мене банкноту - він тільки вказав мені на шпарину в касі: ось сюди вставляйте ваші гроші. Обличчя його при цьому зробилося - ні, не зляканим, а якимсь немов закам'янілим. Зрозумівши всю недоречність своїх попередніх дій, я зробив усе згідно його вказівки, отримав квитка, вигріб кілька монет здачі, подякував за допомогу й пішов на потяг, який саме прибував.

П'ятдесят п'ять чи "фюнф унд фюнфціґ"?

Ставлення до грошей у світі, котрий ми в Україні називаємо "західним", дуже сильно різниться від радянського і пост-радянського. Польські студенти-україністи, прибувши на стажування в Київ, були щиро здивовані тим, що у транспорті пасажири передають гроші (і навіть крупні банкноти) з рук до рук іншим пасажирам. А потім у зворотній бік ще й здачу з тих самих крупних купюр.

Один мій давній приятель колись доволі своєрідно пояснив, чому Захід багатий, а Україна - ні. "Ось дивися, - сказав він, - ми кажемо "п'ятдесят п'ять", у нас більша цифра на першому місці. А німець каже: "фюнф унд фюнфціґ", себто "п'ять і п'ятдесят", рахунок починається з малого. Отак ото, копійочка до копійочки, і назбирується багатство. А наша візантійська натура не терпить скрупульозних підрахунків. Ми кажемо "три з копійками", "вісім гривень з чимось", нехтуючи дрібними числами, малими сумами".

У цьому твердженні й справді є глибока істина. Під час опитування науковців різних галузей на предмет їхньої релігійності виявилось, що найбільшими атеїстами є лікарі й біологи - представники цих професій мають справу з живими організмами, розглядаючи їх, як вмістилище внутрішніх органів. А душу поки що жоден рентген не годен виявити й зафіксувати. Найвищий же ступінь віри виявився у математиків - існування Бога доводиться цифрами. Тим, що світ симетричний і впорядкований, тим що листя на клені має одну форму, а на пальмі - іншу. Тим, що малюнок на крильцях метеликів одного виду - один і той самий. Ось така прикладна математика. І увага до малих чисел безперечно є увагою до Бога, і створеного ним світу. Тобто, не три з копійками, а три гривні вісімдесят сім копійок. І так далі, у всіх царинах життя.

Корупція - це я чи не я?

Нещодавно хтось замістив у мережі Facebook пост приблизно такого змісту: про який рух до цивілізованого світу може йти мова, коли у маршрутках, оплачуючи проїзд, ми не вимагаємо квитка? Спостереження, як на мене, дуже важливе й актуальне. Бо навіть освічені й просунуті українці здебільшого вважають, що справжня корупція - вона десь далеко, серед олігархів, які виводять свої багатомільйонні статки до офшорних зон, аби не платити податків у рідному краї.

Певно, така точка зору має право на існування - адже з будь-якої суми все ж краще заплатити три відсотки податку десь на Кіпрі, ніж тринадцять (а то й тридцять три) - в Україні. А водій маршрутки - він же свій, такий самий пересічний обиватель, він мешкає у сусідньому під'їзді, його діти з нашими в одну школу ходять. Та й на скільки він там спроможен збагатитися, не видаючи пасажирам білетів - на якісь копійки?

Ось і знову неповага й неувага до малих чисел. А в числах, як пам’ятаємо, чаїться Бог – і в великих, і в малих. І корупція, та сама, ненависна усім нам – вона починається з малих чисел, з невеликих сум. Доки цього не усвідомить більшість нашого суспільства – на зміни й справді сподіватись марно.

Поодинокий оптимізм

Але щоб не закінчувати на песимістичній ноті, пригадаю ще одну звістку, і теж про малі величини. На тих самих просторах Інтернету довелося прочитати про випадок у залізничній касі. Молоді люди купували квитки на електричку, й один із них мав багато дрібняків, металевих монет по 1, 2 і 5 копійок. Касирка у віконечку запротестувала: мовляв, не візьму я ці монетки, що мені з ними потім робити! І люди з черги, ті, що стояли позаду, почали її підтримувати: давайте швидше, не затримуйте, відходьте. Але молоді люди - на щастя, їх було чимало, і вони виявили наполегливість в цій ситуації - змусили касирку прийняти грошові знаки й видати юнакові квитка.

Приклад достатньо оптимістичний, хоча й поодинокий. Поки що поодинокий