Перспектива членства для України в ЄС залишається відкритою

У Європарламенті відбулася перша зустріч "Форуму східного сусідства ЄС", на якій було висунуто ініціативу розділити співпрацю шести країн "Східного партнерства". Нагадаємо, до "Східного партнерства" входять Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна. Ініціатива, яку озвучив литовський євродепутат Андрюс Кубілюс, отримала назву "Стратегія трійки 2030". Вона полягає у тому, щоб надати більшу підтримку євроінтеграції України, Грузії та Молдови. DW дізналася думку щодо доцільності цієї ініціативи в колишнього заступника помічника генсека НАТО з безпекових викликів, а нині наукового співробітника британського аналітичного центру у сфері міжнародних відносин Chatham House Джеймі Ши.

Deutsche Welle: Пане Ши, наскільки виправданим є запровадження диференційованого підходу до країн "Східного партнерства", зокрема "Стратегії трійки 2030" для України, Грузії і Молдови, про яку говорять у Європарламенті?

Джеймі Ши: На мою думку, не може бути однакового підхожу до шести країн "Східного партнерства", тому що вони мають різні інтереси у відносинах з ЄС. Грузія, наприклад, - демократична країна, яка має гарні перспективи на членство в НАТО. Щодо України, то тут і говорити не треба. Це надзвичайно важливий для нас сусід, який зорієнтований на Захід. Поруч з ними - Вірменія, яка, з одного боку, є партнером Росії в Організації договору про колективну безпеку, а з іншого - учасницею програми НАТО "Партнерство заради миру". Можна вважати, що таким чином вона намагається зберігати баланс і нейтралітет, бо не хоче, щоб Захід взагалі забув про неї. Проте треба відверто визнавати сучасні реалії. Деякі з цих країн більше зацікавлені у вступі до ЄС, ніж решта, які взагалі не висловлюють до цього жодного інтересу. Деякі з них більш демократичні, їхнім громадянам ближчі західні цінності. Тому, на мою думку, механізм "Східного партнерства" не повинен працювати на швидкості найповільнішої країни. Бо у такому випадку ми просто втратимо великі можливості. Тож хоча я й погоджуюся, що всі шість країн повинні залишатися у рамках "Східного партнерства", проте, гадаю, запровадження політики диференціації, яка буде адаптована до швидкості та прагнень кожної країни-члена, не уникнути. Інакше "Східне партнерство" не матиме успіху. 

А в чому може полягати головна відмінність у підходах ЄС до співпраці з країнами "Східного партнерства"?

Деякі реформи та зміни можуть стосуватися, наприклад, удосконалення механізму винагород і покарань, відомого під  назвою "більше за більше". Якщо ви робити більше, то ви маєте і отримувати більше. Для ефективного застосування цього принципу необхідно виробити низку оціночних стандартів, за якими можна було б вимірювати прогрес країн-учасниць "Східного партнерства", щоб розуміти, чи вони справді досягають успіху за тим чи тим напрямком.

Від представників Єврокомісії мені довелося чути, що "Стратегія трійки 2030" для України, Грузії та Молдови навряд чи отримає підтримку всіх країн-членів ЄС…

Цілком можливо, що диференційований підхід у "Східному партнерстві" буде важко просуватися у Єврокомісії. Але скоро у неї з’явиться нове керівництво, і гарним знаком може стати те, якщо воно зверне увагу на цю ініціативу.

Якщо говорити про принцип "більше за більше", то для України найбільшою винагородою за проведення складних реформ може стати членство у ЄС. Проте будь-які намагання Києва включити згадку про перспективу членства України у ЄС до спільних заяв та декларацій викликає відверте незадоволення Брюсселя. То що ж тоді варто вважати кінцевою метою євроінтеграції?

Усе не так просто. Як ми зараз бачимо з країнами Західних Балкан та як 10-20 років тому спостерігали у країнах Східної Європи, які приєдналися до ЄС та НАТО, членство у Євросоюзі - справді потужна рушійна сила для реформ у державі. Легко сказати країнам: "Робіть реформи, бо вони самі по собі дуже гарна річ!". Це все одно, що сказати мені: "Для твого загального стану здоров’я було б непогано втратити трішки ваги". Але давайте бути чесними. Членство як кінцева мета - найкраща мотивація для реформ. Так є із Західними Балканами, так було з Польщею, Угорщиною, Чехією, Румунією, країнами Балтії. То чому ми не повинні вірити в те, що перспектива членства не може бути рушійною силою для України чи Грузії? ЄС перебуває зараз у складній ситуації. Але я знаю, що більшість  країн-членів ЄС виступили за те, щоб почати переговірний процес за вступ до ЄС Північної Македонії та Албанії. Лише невелика кількість країн мала іншу думку з цього приводу. Тож ЄС тримає перспективу членства для інших країн відкритою, але він має провести широку дискусію з приводу того, на яких підставах хоче розширюватися в майбутньому.

Тож, на вашу думку, вступ України до ЄС - опція, яка все ще лишається на столі ЄС, просто про неї не люблять говорити вголос?

Країни, які прагнуть стати кандидатами на вступ до ЄС, такі, як, наприклад, Україна, Грузія та інші мають виконувати свої обіцянки, докладати значних зусиль в імплементації реформ, що зробить їх серйозними партнерами. Чим більше для цього робитиметься, тим легше буде для таких людей, як я, захищати інтереси цих країн і відстоювати їхній реальний вступ до ЄС. А поки з’являються негативні історії про випадки корупції в цих державах, багато кому легко підскочити і сказати: "Вони ще не готові". Тому найголовнішим наразі є продовжувати працювати над реформами так, ніби перспектива членства вже надана. Бо якщо раптом Україна, Грузія чи Молдова вирішать припинити реформи через вагання Брюсселя щодо надання перспективи членства, це буде самознищенням і величезною втраченою можливістю.