Алексієвич: В Україні є традиції демократії, в Росії - ні
5 лютого 2020 р.У Штутгартській опері відбулася прем'єра постановки "Борис", у якій були використані тексти з книжки Світлани Алексієвич "Час секонд-хенд". "Борис" - не просто нова оперна постановка, а такий собі сплав із минулого і теперішнього: "Бориса Годунова" російського поета Пушкіна та однойменної опери Мусоргського, книжки Алексієвич та музики сучасного російського композитора Сергія Невського. Після прем'єри кореспондентка DW розпитала лауреатку Нобелівської премії з літератури Світлану Алексієвич про те, як вона почувається у ролі "лібретистки-початківця".
DW: Світлано Олександрівно, як Вам сподобалася постановка:
Світлана Алексієвич: Сергій Невський дивовижним чином впорався із фантастичною кількістю матеріалу. Хоч іноді хотілося, аби був час вжитися у характер, не квапитися. Але цією роботою опікувалися здебільшого молоді люди. Це інше бачення, інший темп. Режисер, відео режисер - їм усім по 25-30 років. І я побачила погляд іншого покоління. Це було цікаво. Відеоряд дуже цікавий. Молоді хлопці та дівчата по-своєму відчувають. Сумним, звісно, було відчуття, що нічого не змінюється у Росії. Як казав Осипов, російський прозаїк, в Росії за два дні може змінитися усе, за 200 років - нічого. Треба сказати, що Сергій Невський дуже тонко і точно з тексту вибрав те, що для мене важливо і що для мене дороге.
"Борис Годунов" Пушкіна завершується словами "Народ німує". Фінал опери Мусоргського - це безумство Бориса. А чим завершується новий "Борис"?
Безумством всезагальним! Коли читаєш нині висловлювання деяких політиків російських, виникає враження наявності епідемії, такого тотального безумства. Це не безумство одинака, який зарвався, а безумство величезної маси людей. Коли читаєш про плани щодо церкви в Росії чи про те, як ставляться до гомосексуалів, до людей, які хочуть жити інакше та живуть інакше… Стає страшно, коли розумієш, що вся наша освіченість, начитаність зникла. Одна моя подруга-журналістка жила деякий час у "ДНР". Коли вона розповідає, що їй довелося побачити, стає страшно. Як моментально з людини злазить культурний шар… Там, у "ДНР", людей по підвалах катували, перед тим як убити. Це ж 16-те століття якесь!
Говорячи про правителів нинішніх, як Ви думаєте, що зараз на умі в президента Росії Володимира Путіна?
Мені здається, що Путін, як і (президент Білорусі Олександр. - Ред.) Лукашенко, - уже заручник самого себе, якихось своїх ідей. Адже "зіскочити" просто так не вийде. Диктаторські режими жорстокі й щодо самих цих диктаторів. У них немає людського життя! Мені, пам'ятаю, хотілося зрозуміти, хто ж такий був Ленін. І я читала спогади про Леніна різних людей, томик якийсь мені до рук потрапив. Якось ночував він у робітника, і цей робітник вночі прокинувся, коли почув, що кімнатою, де ночував Ленін, хтось ходить. Робітник пішов туди і побачив Леніна, який лазив книжними полицями. Ленін обернувся і сказав: "А я ж усього цього не прочитав!". Таке людське співчуття, що, мовляв, життя пройшло повз нього. Він же став заручником своїх параноїчних ідей.
Напевно, культурний шар злазить і з диктаторів. Ленін шкодував про непрочитані книги, а про що, як Ви думаєте, шкодуватимуть Путін та Лукашенко?
Вони шкодуватимуть про те, що монархії немає, що вони не здатні передати владу в спадок. А їм би цього дуже хотілося, адже вони втомилися вже грати навіть у цю примітивну демократію, в яку ніхто вже не вірить, звісно, але доводиться дотримуватися правил гри. Звичайно, по-людськи шкода людей, які наче прожили не своє життя. Це найголовніше, про що люди шкодуватимуть з-під кришки труни, - про те, що прожили не своє життя. Ну, гроші. Ну, мільярди, квартири, палаци… Але це ж не робить нас щасливішими й радіснішими! Чоловіки вічно міряються своїми принадами. Але коли люди вже перебувають на великій висоті, вони краще розуміють ціну всьому цьому. Вони розуміють, що друзів немає, а зі справжнього - лише вороги.
Світом надалі правлять путіни, лукашенки, трампи. Як бути молодим людям? За ким майбутнє?
Людство змінюється. Я нещодавно була в Лондоні, познайомилася там з молодими людьми - екоактивістами. Так ось один молодий хлопець готовий захищати права пінгвінів, але не готовий захищати права людини! Він щороку кудись їздить боротися за права якихось птахів! Ці люди живуть уже не на Землі, а в космосі. Людство переміщується із площини історії до космосу. Мене не полишає відчуття іншого часу, іншого покоління, іншої естетики. Те, що для нас мало якесь значення, для них уже не так важливо. Для них важливіший глобальний світ і глобальні проблеми. Покоління, яке виросло, читаючи "Гаррі Поттера", інакше розуміє питання добра і зла. Майбутнє - за поколінням Грети, за їхніми ідеями, страхами, прив'язаностями.
У Вашій творчості дуже важлива тема Другої світової війни. Зараз у світі розгорнулась буквально "війна за перемогу". Хто переможці? Хто визволителі? Хто окупанти? Хто жертви? Чи є шанс дійти спільного знаменника?
Ось одна за одною з'являється інформація про те, що "Альошу" то фарбою обіллють, то ще щось зроблять із пам'ятником радянським воїнам. Але ж просто хочеться стати на коліна перед цим хлопцем, рязанським чи білоруським, який попри все воював бозна-де і, залишивши вдома свою любиму маму саму, розгромив фашизм… Не про те сперечаються наші політичні мужі! Фашизм перемогли. Але чому не говорять про те, що в тому, що фашизм став можливим, винуватий Сталін, його політика щодо Комінтерну, щодо лівих західних інтелектуалів, які повірили в альтернативний шлях розвитку цивілізації. Була така наївна віра в той час… І всю цю віру Сталін розгромив. Мій батько вступив до комуністичної партії під Сталінградом. Так ось він завжди казав, що ідея була чудова, але Сталін її зрадив. Я якийсь час жила в Швеції, у Парижі, я бачила, що таке соціалізм. Це зовсім не те, що в нас вважалося і називалося соціалізмом. Соціалізм у СРСР - це якась казарма, облита кров'ю. Але соціалізм - це щось зовсім інше.
Ми не знаємо, ми не зрозуміли до кінця, що ж таке було з нашими народами. І правду не дали сказати досі. І архіви закриті. Правда про війну закрита. А для мене - правда одна: стояти на колінах перед цим "Альошею". Іншої правди ми не маємо. Це ж сталінські ідеї були - звільнити Європу і залишитися там. Якби він пішов із Європи, це був би зовсім інший "Альоша"… Це тема для більш глибокої серйозної розмови. Поки не прийде справді нове, вільне покоління, ми не дізнаємося і не зрозуміємо, що з нами було. Але звідки цьому поколінню взятися? В Україні був же ж перший Майдан, і у цих людей народилося нове покоління людей, здатних на другий Майдан, на третій Майдан. В Україні взагалі багаті демократичні традиції, згадати б лише Запорізьку Січ. У Білорусі цього немає, там таке мовчазне терпіння. А в Росії відразу включається "сталінська машина": механізм страху змушує переконано вставати на бік сильних.