Бієнале у Венеції
7 червня 2013 р.
Цього року Україну на Бієнале представляє рекордно молода мистецька команда – Гамлету Зіньковському та Миколі Рідному з Харкова 26 та 27 років, киянці Жанні Кадировій – 32 роки. Жанна переконана, що цього року Україна вигідно представлена "молодим прогресивним мистецтвом". Натомість на організацію усього процесу з боку української держави у художниці багато нарікань.
DW: Жанно, які претензії у Вас до організаторів українського павільйону?
Жанна Кадирова: Організація була на "межі фантастики" у найгіршому розумінні слова. Ми, художники, не мали змоги приїхати заздалегідь, щоби оглянути приміщення. Нас просто поставили перед фактом: оплачуються лише шість днів, і крутіться, як хочете. Ми прибули за 10 днів – інакше неможливо все змонтувати. Три дні я ночувала у спальнику на підлозі у групи Р.Е.П, яка винаймала квартиру, відтак шість днів у готелі. З нього мене виписали рівно у день відкриття виставки! А з матеріалами для моїх робіт було ще "веселіше": якби мене не підстрахувала італійська галерея, з якою я співробітничала у минулому, то вони прибули б, мабуть, рівно у день відкриття. Отже, було дуже-дуже важко працювати. Але ми таки встигли. У день перед відкриттям ми завершили все о 10-й вечора. До речі, програму відкриття павільйону мені ніхто не надіслав, тому я спізнилася, і самого відкриття так і не побачила. Ось таке піклування з боку України.
- Ваша робота "Пам’ятник новому пам’ятнику", що постав 2009-го року у Шаргороді, дала назву усьому павільйону. Зняли ще й відеофільм про "життя" самого пам'ятника. Що Ви хотіли показати глядачам?
Ми з чотирьох боків синхронно раз знімали пам’ятник у Шаргороді з ранку до темна. Документували життя довкола нього. А відтак звели все це у 12-хвилинне відео, яке проектується на параллелепіпед. Вийшла така саморобна голограма-інсталляція. Звук, до речі, теж записаний. Отже, машина їде, люди йдуть сміються, пташки співають – все це чути.
- А з чого народилося таке філософське осмислення теми монументів?
Кілька років тому я брала участь в архітектурному фестивалі. І його організатор попросив мене зробити пам'ятник засновнику міста. Я сіла й почала думати. Уявила собі, як я з кахлів ліпитиму якогось середньовічного чолов’ягу... Ні, це мене не надихало. Тоді я замислилась: а що таке взагалі пам'ятник, яким життям живе? Як їх міняють один на інший під час зміни режимів. І народилася така думка – створити універсальний пам'ятник. Чисту потенційність, у якій кожен бачить те, що вважає за потрібне. Його ніколи не приберуть, бо він завжди актуальний, завжди новий.
- І як сприйняли жителі Шаргорода ваш пам’ятник ?
У кожного своя думка. Хтось сказав: "та ну, краще б Коцюбинського поставили". А інші висували свої версії: "це - пам'ятник невидимому Богу", "це - пам'ятник євреям". Тобто відбувається саме те, що я замислила: кожен бачить своє.
- Нинішня участь у Бієнале – не перший Ваш контакт з Італією...
Так, торік пройшла виставка моїх "асфальтових" робіт у галереї "Continua" з містечка Сан-Джиміньяно. Тоді я привезла в Італію свої роботи зі шматків асфальту, підібраних під час масштабної реконструкції Києва до "Євро-2012". Але для італійців це була б занадто довга історія. Тому я вирішила наблизити задум до місцевого глядача. В Італії є свій легендарний довгобуд – автострада SA-RC, яку будують вже кілька десятиліть на гроші платників податків, але ніяк не добудують, бо цьому, як кажуть, перешкоджає мафія.
Ми вирізали звідти шматок. Він був покладений кілька років тому, цим асфальтом ще ніхто не їздив, але за ці роки він вже зруйнувався, і його треба перестилати. Отже, коли італійські глядачі читали, звідки цей шматок, у них перед очима поставали усі гнівні газетні заголовки на цю тему. Так вони легше розуміли українську тему корупції. Проект називався Data extraction – тобто ці інсталяції ніби витягують зі свідомості глядача певні асоціації. Це - така паралель про спільні проблеми України та однієї з країн ЄС – Італії. У жителів ЄС та українців взгалі більше спільних проблем та схожої інформації у підсвідомості, ніж це вважають.