Фотопортрети мігрантів Італії

Для 33-річного Джанфранко Галлуччі це третя персональна виставка. Організатори проекту запросили його до участі, оскільки він якраз працював над серією робіт про мігрантів. Результатом стали 18 фотографічних триптихів, присвячених найбільшим національним громадам Рима. Для виставки у римському музеї сучасного мистецтва MACRO відібрали чотири, у тому числі й один, присвячений українським мігрантам Італії.

DW: Пане Галлуччі, чому Вас зацікавили саме мігранти?

Джанфранко Галлуччі: Мої батьки походять з південної Італії, а народився і виріс я на півночі країни. Тоді, 30 років тому, різниця між цими регіонами була разючою. Тож, у мені наче поєднуються дві культури. Дорослішаючи, я зустрічав дедалі більше мігрантів-іноземців. І я їх розумів, певною мірою ототожнював себе з ними. Для мене стали дуже важливими філософія місця, відчуття приналежності до кількох територій одночасно.

Ваші роботи можна назвати "портретами в інтер'єрі", чи не так?

Так, мені було цікаво розповісти про людей через місця. Тому мої триптихи побудовані таким чином: по одному портрету в домашній та робочій обстановці, ще один - в улюбленому місці героя. Портрет у домашній атмосфері виконаний у кольорі, там важливі деталі. Як бачите, домівки мігрантів дуже відрізняються одна від одної. Деякі схожі на італійські, інші ж оздоблені так, як на батьківщині персонажа.

Портрети в робочій атмосфері - чорно-білі. Відсутність кольору абстрагує, виносить на перший план соціальні ролі та досягнення людини. Ось на цьому портреті видно, що цей чоловік пишається отриманим італійським громадянством - у нього в офісі висить портрет президента Італії.

Остання частина триптиха - улюблене місце, куточок нової батьківщини - багато чого розповідає про життєвий шлях героя. Приміром, ця молдованка попросила сфотографувати покинуту школу. Тому що колись давно вона мешкала там, переїхавши з Молдови з маленьким сином на руках після загибелі чоловіка. У будівлі й тоді були вибиті шибки, а всередині не було світла й води. Її син сьогодні, до речі, вчиться в університеті та є гордістю матері.

Із українців я бачу на портреті Тетяну Кузик, яка працювала радницею в мерії Рима.

Так, вона вразила мене своєю працею, тим, як багато вона робить для української громади. Загалом, я назвав би цей свій проект "18 надзвичайних пересічних людей". Нинішня виставка демонструватиметься тільки у Римі, але у майбутньому мені б хотілося зробити з неї пересувну експозицію та показувати її по всій Італії.

Чи плануєте Ви залучати українців до майбутніх робіт?

Сподіваюся, що так. У мене є кілька задумів, у тому числі, з'їздити до України. Але не зараз, бо я не бачу себе військовим фоторепортером. Радше мені хотілося б зняти наслідки війни. Там може не бути в кадрі навіть жодної людини, але місця самі красномовно розкажуть про трагедію. І це стане нагадуванням: люди, подивіться, що таке війна, якими є її наслідки. Переконаний, що найкращі фотографії - ті, які змушують замислитись.