Штюдеманн: Стабілізація на базі авторитаризму не відповідає євроінтеграції

Deutsche Welle: Що, на Вашу думку, змінилося за 100 днів президентства Віктора Януковича у зовнішній політиці України?

Дітмар Штюдеманн: Я вважаю, ще доволі рано говорити про глобальні, далекоглядні зміни після перших 100 днів правління нового президента, як часто це робиться. Але є перші зрушення у новому напрямку, вже є перші результати і тенденції, над якими варто замислюватися. Причому як в Україні, так і за її межами. По-перше, треба відзначити той факт, що нове керівництво встигло дуже швидко міцно закріпитися у владному кріслі, і воно справді здатне на рішучі зміни. Те, що Україна намагатиметься налаштувати відносини з Росією на новий партнерський лад, було, звичайно ж, очікуваним кроком. З іншого боку, треба розуміти, що українська зовнішня політика має перспективу стати стабільною та передбачуваною лише тоді, коли розвивається внутрішня політика, а передусім економічна політика країни. Я кажу це, тому що хочу зробити кілька зауважень щодо відносин України з Росією, які окреслюються після перших зустрічей і домовленостей, а також і щодо відносин з Європейським Союзом.

Внутрішню політику України після перших 100 днів нової влади можна охарактеризувати хоча й як сконцентровану на стабілізації, але все ж таки авторитарну. Це викликає питання також в партнерів. Якщо країна справді бажає зближуватися з ЄС, у сенсі довгострокових угод та перспектив співпраці, аж до приєднання до Євросоюзу, країна та особливо її теперішній уряд повинні усвідомлювати важливість дотримання цінностей та політичної структури демократії. До демократії належить контроль влади. А в Україні з того моменту, як вона стала незалежною, це велика проблема, яка залишалась актуальною для всіх попередніх лідерів країни. Це слабкий бік країни, перші кроки нового уряду не виявляють контролю над владою, а це елементарний аспект демократії. Тобто, стабілізація на базі авторитарного розвитку не відповідає передумовам зближення з Європою.

Українська влада, таким чином, має зупинитися, бо розчаровує Європу та віддаляє перспективу коли-небудь стати членом ЄС?

Я звертаю Вашу увагу на те, що за 100 днів неможливо докорінно все поміняти. Необхідні внутрішні політичні реформи, передусім у тих галузях, які стосуються контролю над владою. Верховенство закону, розподіл влади, механізми контролю, налагоджена юстиція, вільні ЗМІ – все це необхідні фактори розвитку на шляху зближення з Європою. Те, що це не робиться за 100 днів – це очевидно. Але досі українська влада не зробила жодного кроку на цьому шляху. До цього в мене скептичне ставлення, але я реаліст та усвідомлюю, що треба зачекати.

Як Ви оцінюєте стрімкий розвиток зовнішнього курсу на російському фланзі – зокрема, угода про подовження, усупереч засадам української Конституції, перебування Чорноморського флоту ще на 25 років, або пропозиція об'єднати «Нафтогаз» із «Газпромом»?

Чіткі принципи відносин України з її східними партнерами – це якраз тим, чого нам у Європі, і особливо в Німеччині, дуже бракувало. Загальновідомо, що Україні треба набагато більше працювати у напрямку розвитку цих відносин, не лише через спільну історію та людські зв'язки. З одного боку, йдеться про розмежування в сенсі української ідентичності. Це процес, який не робиться за один день, але над цим треба систематично працювати. Українському народу в цілому, а не лише владі. Водночас зараз з’явилися перші сигнали, які не так просто витлумачити. Для нас в Європі очевидно, що ці відносини мають бути рівноправними. Поки я цього не спостерігав. Договори, які було укладено до цього часу – це договори, які принесуть Україні короткострокове покращення проблем бюджету та фінансів, довгостроково ж країна буде прив’язана до Росії та, як ми вже знаємо, розширенням терміну перебування російського Чорноморського флоту. Я скоріше очікував, що нова українська влада з її новим курсом неприєднання до військово орієнтованих, інтегративних структур, як, наприклад, НАТО або Ташкентський пакт, проводитиме більше переговорів з Росією на тему своєї позаблокової позиції.

Але цього не зробили. Натомість представники влади, скажімо так, широко відчинили двері, уклавши настільки довгостроковий договір про базування Чорноморського флоту. Звичайно, для країни та її суверенітету дуже важко обіймати незалежну позицію в галузі оборони та безпеки. Побачимо, як розвиватимуться події далі.

Що саме Вас непокоїть у відносинах України з Росією?

У мене складається враження, що нове керівництво починає розбудовувати з Росією відносини без урахування принципу рівноправності. Мене не здивувало, що одразу ж надійшла пропозиція щодо співпраці в енергетичній площині, яка полягає у злитті «Газпрому» та «Нафтогазу». Це настільки відверте втручання в суверенітет України, в її самобутність, у правові засади! Цілком природньо, Москві можна закинути те, що вона, скориставшись слабкістю позицій України, бажає змусити її до системи домовленостей, які прив’язують до Росії на довгострокову перспективу. Причому не на засадах рівноправних відносин.

Це, звичайно, справа самої України, у які зв'язки вступати. Є інтеграційний центр на заході Європи – Європейський Союз, в якому всі держави діють як рівноправні партнери, незалежно від їхнього розміру. Люксембург має там таку ж вагу, як і Федеративна Республіка Німеччина. У той же час в східній інтеграційній моделі, яка перебуває під сильним впливом Росії, я не бачу такого рівноправного партнерства. Це українська влада має усвідомлювати - і це буде визначати її подальші відносини зі східним партнером. Всім очевидно, що Україна стоїть перед величезними викликами в усіх сферах, перед величезним браком реформ в усіх галузях. Внутрішня та зовнішня кризи спонукають державу скоріше жити, так би мовити, сьогоднішнім днем, не турбуючись про визначення довгострокових завдань, зокрема у зовнішній політиці. Це велике питання, відповідь на яке не дали й перші 100 днів.

Чи влаштовує Вас реакція Європи та Німеччини на такий розвиток подій в Україні?

Досі Європейський Союз та Німеччина займали вичікувальну позицію. Це можна зрозуміти. Адже раніше взагалі важко було знайти серед українського керівництва співрозмовника, який був би здатен ухвалювати рішення. Внутрішня криза, конфлікт між президентом і урядом драматично загальмували та розвиток країни, завдавши їй великої шкоди. Тому цілком нормальним є перечекати і подивитись, як буде діяти нове демократично обране керівництво і які дасть сигнали. Україна має розуміти, що всі ми бажаємо мати стабільного та передбачуваного партнера, з яким можна було б укладати довгострокові домовленості, будувати спільні плани і втілювати їх. Хоча лише "продавлюванням" рішень через створення жорсткої політичної вертикалі, де згори віддають накази, а знизу лише їх виконують, це, само собою, не найкращі передумови для цього.

Я зовсім не впевнений, що після того, як влада так потужно закріпилась у кріслі, Україна надсилає правильні сигнали міжнародним фінасовим установам, з якимидержава співпрацювала і веде переговори, в першу чергу МВФ, Світовому банку і ЄС. Не варто очікувати, що політика, так би мовити, безальтернативності й вимог на кшталт: "Ви повинні нам допомогти, інакше ми підемо на дно", - буде в майбутньому передумовою для позитивної співпраці. Україна має сама робити вирішальні кроки.

Наші слухачі часто пишуть: Європа відпустила Україну в обійми Росії...

Я розумію цю точку зору, але ця «ментальність жертви», яка говорить з читацьких листів, більше не відповідає статусу України як сучасної незалежної держави. Багато століть Україна була в ролі жертви, але після набуття нею незалежності це залишилося вже в минулому. Україна сама повинна творити і діяти. В жодному разі не займатись постановкою вимог, а самим створювати основу для солідного партнерства із Заходом та Сходом. Цього я, чесно кажучи, в багатьох речах поки не бачу.

Українське керівництво пішло на рішучий крок, оголосивши, що Україна "знімає з порядку денного" питання членства в Північноатлантичному альянсі...

Це, знову ж таки, власний вибір України. Очевидно, що в широких верствах українського населення існує хибне уявлення про НАТО, яке корінням сягає в радянську і пострадянську пропаганду. Зауважу лише наступне. Позаблоковість - це щось таке, що функціонує лише в контексті різних блоків. Питання в тому, чи позаблокова держава, про яку йдеться, є достатньо сильною для того, щоб захистити та втілити свій цей статус. Йдеться про елементарні питання оборони й безпеки країни. Якщо Україна на даний момент дотримується мети щодо позаблоковості, то це її власна воля.

З іншого боку, наскільки я можу судити з сигналів нового керівництва - і самого президента Януковича, і міністра закордонних справ Грищенка, то співпраця з НАТО в багатьох сферах буде продовжуватися. На підставі цього можна зробити висновок, що позаблоковий статус - насправді не є останнім словом. Але рано чи пізно цій країні доведеться вирішувати. Чи вона достатньо сильна і процвітаюча в усіх сферах - зокрема в сфері реформ, економіки, безпеки, але також і у питанні ідентичності: "Хто ми є, українці?" ( Сказати, що "Україна - не Росія" буде вже недостатньо). Це важкий процес, але це прийде. У перспективі стоїть питання безпеки та незалежності. Треба бути відкритими до цього. Нагадаю, що й Росія сама має дуже тісну співпрацю з НАТО.

Розмову із Дітмаром Штюдеманном провів Захар Бутирський
Редактор: Наталя Неділько