Як самосели живуть у Чорнобильській зоні

Сьогодні в центрі міста Чорнобиль розташовується адміністративний корпус всієї зони відчуження. Але якщо звернути з центральних вулиць, де розміщені державні підприємства, які працюють в зоні, і рухатися вглиб міста, то можна зустріти цілковито інше життя.

Обвалені дахи одноповерхових цегляних будинків, розбиті вікна і скрипучі від вітру віконниці в дзвінкій тиші нагадують сцену з фільму жахів. Людина покинула ці місця 30 років тому, але життя продовжилося: бурхлива рослинність понищила бордюри і дороги, а здичавілі собаки тепер мало чим відрізняються від вовків.

Колись багатотисячне місто втратило все своє населення у 1986 році, коли на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) сталася найбільша в історії атомна катастрофа. Через зараження навколишнього середовища радіонуклідами понад 115 тисяч осіб були екстрено евакуйовані з 30-кілометрової зони довкола ЧАЕС.

"У будинку живе господар", - видніється напис у вікні свіжопофарбованої будівлі на одній з вулиць приватного сектора Чорнобиля. Стукаю у хвіртку.

- Та нема там нікого. Онуки сусіда приїжджають раз на місяць з Києва хату перевірити, а так там ніхто не живе, - лунає за спиною чоловічий голос. Літній, але бадьорий чоловік в робочій жилетці і кашкеті вітає мене.

"Я досі щасливий!"

Євгену Федоровичу Маркевичу 78 років. Уже 30 років він - "самосел" у Чорнобильській зоні. "Практично ми поза законом. Самосели - це люди, яких не повинно бути тут. Знаєте, як нас дражнили? Самосели, ті, що тимчасово проживають, самопоселенці і т. д. Але тимчасово - це вже 30 років! (сміється). На початку ми ображалися, а потім вже звикли. Ну які ми самосели? Ми ж місцеві жителі!" - пояснює мені чоловік.

Маркевич працював учителем у чорнобильській школі і добре пам'ятає день аварії. Він з трьома класами поїхав у радгосп готувати картоплю під посів. За його словами, вони бачили дим над станцією, але особливої ​​уваги не надали цьому, адже "там часто щось спалахувало". А за кілька днів почалася евакуація. Через три місяці він вперше повернувся у Чорнобиль.

"Мене дуже тягнуло додому. Я хотів побачити, що ж діється в моєму рідному покинутому місті. На хату свою подивитися хотів. Страждав дуже, душа боліла. Хоч краєчком ока...", - згадує Євген Федорович. До літа 1986 року зона навколо ЧАЕС вже стала режимною, тому потрапити туди без спецперепустки неможливо і по сьогоднішній день. Але Маркевичу допоміг випадок.

"З Києва на теплоході я приїхав до Прип'яті. А на березі мене зустріли міліціонери. Серед них опинився мій старий знайомий. Я йому розповів, навіщо приїхав і як сильно хочу побачити рідну домівку, - розповідає чоловік про свій перший приїзд у зону відчуження. - Тоді він зняв з себе кітель, кашкет і простягнув мені: "Ось, тримай. Їдь". Так з тремтінням у колінах, я вперше потрапив до Чорнобиля після евакуації". Тоді Маркевич побачив на вулицях солдатів, які поливали розчином паркани, дахи, крейдою писали рівні радіації. Він переночував у своєму будинку і поїхав. А наступного разу повернувся у Чорнобиль вже назавжди.

"Я влаштувався на роботу в дозиметричний контроль. Я був готовий працювати ким завгодно, аби тільки в Чорнобилі!" - з напором пояснює свій вибір літній чоловік. Зараз він вже на пенсії, разом з дружиною вони вирощують фрукти та овочі у себе на городі, допомагають сусідам, уважно стежать за політичною ситуацією в країні. Крім того, у нього є хобі - риболовля. Дійсно, на ґанку будинку на мотузці сушиться риба. "Це наша рибка, прип'ятська!" - гордо каже Євген Федорович і показує два човни, які сам змайстрував.

"Я щасливий досі, що зробив такий вибір", - відверто зізнається в кінці нашої розмови він.

"Ми виживаємо, як можемо"

Усього в зоні відчуження на сьогодні проживає близько 180 осіб: приблизно 80 з них - у Чорнобилі і 100 - в чотирьох сусідніх селах.

Село Куповате розташоване у 47 кілометрах від ЧАЕС. Мешкають у ньому 16 людей. При в'їзді в село стоїть похилена дерев'яна хата, а на подвір'ї двоє літніх людей перекладають дрова.

Самотня сімейна пара, Віктор Павлович Чаусов і Марія Михайлівна Сапуга, теж таємно повернулися до свого будинку після евакуації. Вона працювала дояркою на місцевій фермі, а він - будівельником, місто Прип'ять було зведено його силами.

У відриві від цивілізації за багато років ці люди, здається, теж трохи здичавіли, як і флора з фауною в зоні. В їх хаті є електрика, а воду вони беруть з колодязя, що у дворі. Раз на місяць листоноша їм привозить пенсію, а два-три рази на місяць приїжджає автолавка з продуктами, де вони купують хліб і крупи. "Дітей у нас немає, тому до нас у гості ніхто не приїжджає. Ми самі виживаємо, як можемо", - розповідає Марія Михайлівна, яка недочуває.

Вони - єдині, хто живе на цій вулиці. Раніше в хаті був телевізор, і вони могли стежити за новинами, але потім він згорів. Останнє, що ці люди знають про події у країні - що в Києві відбулася революція і обрали нового президента.

Віктору Павловичу скоро виповниться 80 років, і він, закурюючи цигарку, згадує аварію та дні евакуації: "Гнали всіх людей, наче худобу. Спочатку на збереження поселяли на три місяці в табір у сусідньому районі. А потім комусь квартири давати почали". Марія Михайлівна продовжує: "Але нам давали ось таку: однокімнатна, без дверей, замість них фіранки. Начебто, така квартира для однієї сім'ї, а селили туди кілька. У кімнаті один диван, а решта спали уздовж стін на матрацах". Тому і вирішили повернутися до свого будинку.

"Ми вже старі, працювати нам важко, але ми все одно вирощуємо огірки, помідори, картоплю", - спираючись на ціпок, каже жінка. "Іноді до сусідів у гості ходимо, намагаємося підтримувати один одного".

"Ось так баба і живе!"

У центрі цього ж села розкинувся великий хутір: кілька сараїв, хлів і невисокий будинок, а навколо фруктовий сад. Марія Прокопівна - господиня цього двору.

В її будинку тепло і затишно. У кутку кімнати висить ікона, а навколо неї - розшиті рушники. "Це я ще дівкою вишивала", - трохи соромлячись, пояснює вона. Згадує дні евакуації і починає плакати: "Нас вивезли звідси після аварії. Говорили, що на три дні. А ми тоді до Великодня готувалися - закололи худобу, наварили холодцю, пасок напекли... Нічого ж не знали... Не можу вам передати, що ми пережили".

Марії Прокопівні теж пропонували маленьку квартиру в сусідньому районі, але заселити туди хотіли відразу кілька сімей. Тому вона зібрала речі і приїхала в рідне село. "Цей будинок я будувала своїми руками, кожну дощечку сама фарбувала", - говорить Марія Прокопівна, сидячи під образами на своїй кухні. У неї двоє дітей і кілька онуків, які намагаються її відвідувати на вихідних. Вона каже, що ці 30 років пролетіли дуже швидко, і зараз вона вже пристосувалася до всього. "Апетиту стільки нема, скільки в мене всього", - показує свою комору, де у кілька рядів стоять консервовані помідори, огірки, яблука, пару мішків картоплі і цибулі.

"Я чула, звичайно, що після аварії заборонили що-небудь вирощувати на цій землі, але дозиметристи робили заміри, і сказали, що все в межах допустимої норми", - пояснює Марія Прокопівна. Вона дуже чекає Великодня, тоді вони з сестрою, яка живе у цьому ж селі, поїдуть у Чорнобиль до церкви святити паски. З інших розваг у Марії Прокопівни є ще кілька подруг в селі - іноді вечорами вони збираються разом.

"Ось так баба і живе!" - обіймає на прощання старенька і простягає пакетик з домашніми пиріжками.