Європейський експерт: Дефіцити української армії колосальні

Deutsche Welle: Пане Ґрессель, як Ви оцінюєте процес реформування української армії, який нині триває?

Ґустав Ґрессель: Розбудову українських збройних сил, після великого періоду зубожіння, можна умовно поділити на три великих етапи. Перший - збільшення кількості персоналу української армії та кількості озброєних вояків. Була поставлена мета - довести чисельність до понад 200 тисяч осіб. Цей процес триває доволі успішно. В тому числі і що стосується кількості реально боєготових солдатів. Ще у квітні-травні 2014 року українська армія мала лише від 6 до 10 тисяч осіб, реально спроможних захищати країну. Нині ж у східній Україні бойові завдання виконують одночасно близько 40 тисяч українських солдатів. Україна може собі дозволити частіше, ніж раніше, проводити ротації військовослужбовців.

Другий великий напрямок реформ - люстрація у збройних силах. Відсіювання персоналу, який працював на російську військову розвідку або інші спецслужби Російської Федерації. Про досягнення в цій сфері громадськість дізнається дуже мало, є лише спекуляції. Але можна виходити з того, що до завершення цього процесу ще далеко.

І, нарешті, у січні був запущений третій великий проект - реформування структури української армії. Українське військо, як вважається, має роздутий управлінський апарат. Тому було залучено досвід західних країн, армій НАТО. Звичайно, велике питання - наскільки формальні структури можуть виконувати свої завдання в реальному житті? Наприклад, як зробити монолітними сили спеціального призначення, що фактично об'єднали в собі купу різних груп військ?

Але все це не вказує на те, що українська армія стане боєздатною?

Українській армії доводиться вислуховувати багато критики, причому часто справедливої. Проблема в тому, що її дефіцити колосальні. По суті, від часу економічної кризи 2008 року українська армія не провела жодних великих військових навчань, рівня бригади й вище. Багато молодших та старших офіцерів служили, не маючи досвіду таких маневрів. А, відповідно, це призводить до інцидентів, нещасних випадків, "дружнього вогню" та управлінських помилок. Коли армія недостатньо тренувалася, в ній виникає ціла низка проблем координації. В питанні ж підготовки офіцерів Україна залишилась ще на радянському рівні.

Росія натомість ще в грузинську війну 2008 року зіткнулась з тим, що ті грузинські військові підрозділи, що тренувались та воювали спільно з американцями в Іраку, діють набагато ефективніше та рішучіше. Тож Росія намагається застосувати такі методи і у бойовій підготовці своїх солдатів. Україна має тут прогалину, і вона доволі відчутна в нинішньому конфлікті. До цього додаються структурні проблеми, пов'язані із занедбанням армії за часів Януковича та в минулі десятиліття. В управлінні матеріальними ресурсами застосовувалися старі радянські підходи, що позначається нині на загальному стані збройних сил. І ось це потрібно дуже швидко надолужити в умовах війни. Зробити це важко. Відповідно, європейські держави та США в своїй дорадчій діяльності роблять акцент на управління логістикою, тилове забезпечення та керівництво.

Давайте поговоримо про обороноздатність. Які проблеми в цьому плані існують в українській армії на противагу підтримуваним з Росії сепаратистам?

Проблеми більшою мірою у галузі логістики. Є повідомлення про те, що українські військові змушені самі дбати про підкріплення. Про те, що амуніція неякісна. Протитанкові озброєння якщо є, то їх чомусь не видають, або раптом їх виявляють на складах, котрих досягають російські танки. А солдати, які мали власне захищати ці склади, цю зброю так і не отримали. Такого не повинно відбуватись у критичних ситуаціях. До цього додаються грубі помилки в тактичному командуванні. Скажімо, у Дебальцевому. Військовослужбовців тримали у Дебальцевському котлі так довго, що дали можливість російським військам, по суті, використати цю операцію у вигідному медійному світлі. За деякою інформацією, солдатам там недостаньо пояснили, що є їхнім завданням. Подекуди вони навіть не знали, де, власне, перебувають.

Часто можна чути, що в таких бойових ситуаціях було замале підкріплення або взагалі жодного, фланги залишались відкритими. Це все вказує на те, що багато командирів не здатні діяти в умовах швидкого сучасного моторизованого бою, як їхні російські опоненти. Проблема полягає в тому, що ці російські військові підрозділи, котрі там задіяні, не найгірші в російській армії, а якраз навпаки. Сюди залучені підрозділи, які воювали в Грузії, у Чечні. Вони мають досвід спільної участі в бойових діях, згуртовані, командири давно знають одне одного. Це перевага у натренованості, яка є просто надзвичайною.

Українська влада почала інтегровувати добровільні батальйони у регулярну армію. Як Ви до цього ставитеся?

Ця практика має дві сторони. З одного боку, уряд в Києві можна добре зрозуміти. Для проведення операцій у східній Україні простіше, коли підрозділи підпорядковуються одному командуванню. Чітка структура командування сприяє дисципліні, кращому відпрацюванню спільних дій, забезпеченню амуніцією. В усьому світі також прийнято, щоб добровільні командування підрозділами, якщо вони виконують військові завдання, традиційно здійснюється з міністерства оборони. Ці підрозділи потрібно навчати проведенню військових операцій, поводження з системами озброєнь, які використовує українська армія. Усе це говорить на користь об'єднання.

Але для справедливості варто зауважити, що в питанні логістики, матеріально-технічного забезпечення, устаткування та зарплат персоналу українське міністерство внутрішніх справ, схоже, є більш ефективною організацією. Якщо ви подивитеся на спроби інших держав, особливо Сполучених Штатів, проводити вишкіл українських солдатів, то вони більш радо йдуть до МВС, до Нацгвардії, оскільки роблять для себе висновок, що це більш ефективні та прозоріші організації і там їхні тренінги дадуть більше зиску. Щодо збройних сил, то існує побоювання, що або устаткування кудись зникне, або тренінг буде змарновано. Очевидно, варто подумати над тим, щоб якимсь чином перенести добрі підходи МВС щодо тренінгів у міноборони.

А Ви бачите якісь негативні моменти у злитті добровольчих батальйонів з регулярними військами?

Проблема в тому, що характер війни дуже змінився в порівнянні з травнем-липнем минулого року. Тоді на одному боці були сепаратисти, підтримувані з Росії, на іншому - добровольчі підрозділи з Києва. Армія ж перебувала радше в логістичній, доповнювальній ролі. Вона надавала, наприклад, артилерійську підтримку, але найважчі бої вели добровольці. Поступово армія покращила свою боєздатність і збільшила присутність у конфронтації. Після серпневих подій, коли російські збройні сили брали участь у конфлікті цілими бойовими частинами, армія крок за кроком перебрала на себе провідну роль в баталіях на сході України. Добровольчі підрозділи більше не відіграють ключової ролі. Відповідно, їхня інтеграція у регулярні військові частини принесе багато переваг.

Які потрібно провести реформи для того, щоб українська армія відповідала стандартам Західної Європи та НАТО?

До цього ще дуже довгий шлях. Найважливіші - адміністративні реформи, починаючи від оплати і до внутрішньої організації, контролю збройних сил, з боку судів та спецслужб, тут треба ще багато зробити. Україна загалом перебуває у процесі перетворення з пострадянської на європейську державу. І армія тут не виняток.

Враховуючи досвід європейських країн у НАТО, що можна порадити Києву в поводженні з батальйонами, які радикалізувалися?

Це дуже важка річ. Чесно кажучи, в нас немає досвіду подібних трансформацій у часи війни. Всі інші держави колишнього Варшавського договору та СРСР вступили до НАТО в умовах мирного часу та провели свої реформи. Природно, що війна підсилює радикальні тенденції. В України є два варіанти дій у випадку з цими підрозділами. Перший - приєднати їх до регулярної армії та ретельно наглядати й контролювати, тримаючи на короткому повідку. Тих же, хто цього не бажає або надто віддалений від загальноукраїнського бачення, - варто розпустити. Відповідне законодавство для цього вже є, яке регулює володіння зброєю приватними особами. Треба з усією послідовністю добитися виконання законів, якщо ці підрозділи загрожуватимуть дестабілізувати Україну зсередини. Але я не можу собі нині уявити, що навіть найрадикальніші групи та діячі будуть так поводитися. Тому що внутрішнє ослаблення України в період, коли вирує військовий конфлікт, було б вже занадто непатріотичним.

Ґустав Ґрессель з 2006 по 2014 рік працював у міністерстві оборони Австрії. Нині він є експертом берлінського представництва Європейської ради міжнародних відносин.