"Інвесторам не потрібні ні няні, ні тілоохоронці"

Deutsche Welle: Найбільшими німецькими роботодавцями в Україні є постачальники компонентів для німецької автопромисловості. Вони створили в Україні більше тридцяти тисяч робочих місць. Нині у Німеччині автовиробництво різко скоротилося через пандемію COVID-19, пов'язаний з нею карантин та його економічні наслідки. Пане Маркус, що це означає для робочих місць в Україні?

Александер Маркус (Alexander Markus): На початку виробники автокомпонентів в Україні потерпали не стільки від самої пандемії, скільки від раптового скасування чи замороження замовлень з Німеччини. Адже Volkswagen, Audi та інші призупинили на деякий час виробництво. Для українських заводів це обернулося різким скороченням або й повною зупинкою виробництва. Проблема у тім, що в Україні немає державних виплат робітникам на такі випадки, як це є у Німеччині. Є лише можливість по закону, якщо підприємство не може сплачувати зарплатню на період простою, відправити робітників у "тимчасове безробіття". Але для цього треба закрити завод або цілий окремий підрозділ, щоб соціальні служби взяли на себе виплати з безробіття. Це дуже складно, зокрема з точки зору бюрократії. І то йдеться лише про виплати на рівні прожиткового мінімуму. Це близько 70 євро на місяць. Якщо ж підприємство хоче відправити частину співробітників у неоплачувану відпустку, не закриваючи при цьому цілий завод або підрозділ, то зробити це можна лише за згоди самого співробітника. Зрозуміло, що виплати на рівні прожиткового мінімуму не є привабливими для робітників. Цю колізію усунули, спростивши на період карантину процедури для малих і середніх підприємств зі штатом до 250 співробітників. Але великих підприємств, якими є всі виробники компонентів для німецької автопромисловості, це не стосується.

Деякі виробники автокомпонентів вже відкрито заявляють, що можуть втратити тисячі робочих місць за період цієї кризи. Вони не зможуть заручитися фінансовою підтримкою німецьких материнських компаній на період кризи, щоб зберегти робочі місця?

По-перше, у німецьких компаній самих немає коштів. По-друге, інвестиції у виробництво за кордоном у цій сфері здійснюються для заощадження коштів. Якщо дочірні компанії починають просити додаткових грошових вливань, то це одразу ставить під питання весь проєкт.

Ви маєте на увазі, що інвестиції, головна мета яких - заощадити на робочій силі, завжди готові піти туди, де виробництво буде ще дешевшим? До Марокко, наприклад?

Або до Тунісу чи В'єтнаму. Саме так.

Чи вдасться підприємствам відновити виробництво найближчим часом?

На щастя, підприємства знову починають поступово відновлювати виробництво. Компанії інвестували у створення нових умов праці під час карантину. Наприклад, у нові автобуси, аби перевозити робітників. Наразі не можна перевозити більше десятьох осіб в одному автобусі. Або, наприклад, робочі місця відокремлюють від інших, встановлюючи перегородки з прозорого пластику. Але завантаження заводів залишатиметься поки що на низькому рівні. Адже німецькі заводи лише поступово відновлюють виробництво і не працюватимуть на повну потужність.

На тлі падіння німецького автопрому перспективи збереження цих робочих місць виглядають вельми туманно…

Українські постачальники автокомпонентів і до пандемії вже були під тиском несприятливих для них обставин. Чимало робітників подалися на заробітки до сусідніх країн - збирати полуницю, спаржу і так далі. У Польщі на цьому можна заробити більше, ніж на виробництві комплектуючих для німецької автопромисловості в Україні. Другий фактор - зміцнення гривні наприкінці минулого року. Це також підвищило собівартість виробництва в Україні у порівнянні з іншими країнами.

Якщо українцям вигідніше збирати полуницю у Польщі, ніж виробляти автокомпоненти для німецької промисловості, то як можна взагалі зберегти такі робочі місця?

Є два фактори відтоку робочої сили. Один фактор - це умовні полуниці у Польщі. Але другий фактор - це відтік кваліфікованої робочої сили. Це програмісти або інженери, яких компанії, зокрема з Польщі, активно вербують. Цей другий фактор - відтік фахівців, які мають конкурентні знання, які знають іноземні мови, він значно більш проблемний для країни. Некваліфікованих робітників легше буде повернути. Досить лише підвищити зарплату ближче до польського рівня і вони знову будуть тут. Ці люди дуже мобільні. Деякі виробники автокомпонентів в Україні, які відкривають нові заводи, вже нині констатують, що їм вдається повертати деяких людей, які раніше виїхали на заробітки закордон. Але найголовніше, що потрібно, щоб тримати кваліфіковану робочу силу, - це перспектива. Є німецькі компанії, які вже мають партнерські відносини з навчальними закладами і підтримують фахову освіту молоді на перспективу.

Які приклади таких довгострокових німецьких інвестицій Ви би назвали?

У той час як більшість компаній досі працює суто за концепцією оптимізації витрат на робочу силу - отримують з Німеччини кабелі і штекери, які велика кількість робітників збирає докупи в Україні - є вже й приклади організації в Україні виробництва цілих систем. Таких як склопідйомних механізмів або систем бортового контролю. Є й німецькі підприємства, на яких в Україні працюють не лише люди на конвеєрі, але й інженери-розробники. Наприклад, на Київщині в одній з компаній працюють близько 30 інженерів, які залучені у процеси розробки продукції разом з німецькими колегами. Цей виробник розпочав будівництво другого заводу під Києвом. (Йдеться, за інформацією DW, вочевидь, про дочірню компанію німецької групи KOSTAL. У Борисполі Київської області невдовзі буде створено, згідно з анонсом компанії, 900 робочих місць. - Ред.).

Тобто створювати більшу додану вартість - це і є тренд, який збережеться і після кризи?

У всякому разі виробництва в автомобільній галузі, суть яких зводиться виключно до заощадження витрат на робочу силу, у нинішніх умовах в Україну більше не йтимуть. Такі компанії колись працювали й у Польщі, сьогодні там вже жодної з них немає. Польща розвинулася далі й рівень зарплат там значно вищий, ніж той, який цікавив би ці компанії. Колись так буде і в Україні. Для цього український уряд мусив би мати концепцію саме залучення довгострокових інвестицій з високою доданою вартістю. Адже в країні вже є чимало робітників, які набули досвіду роботи в автомобільній сфері. Цей досвід дуже цінний - ці фахівці досконало знають міжнародні вимоги до якості. Наприклад, компоненти електропроводки, які збираються в Україні, мусять мати не більше, ніж чотири бракованих комплекти на мільйон штук. На наступному етапі треба використати вміння цих людей, аби налагодити виробництва з вищою доданою вартістю.

В Україні уряди міняються нині раз на півроку. Чи сприяє це залученню довгострокових  інвестицій?

У непевності ніколи нічого хорошого немає. Це те, що я чую від представників не лише німецького, але і загалом іноземного бізнесу в Україні. Я не хочу критикувати уряд. Просто коли уряди так часто міняються, урядовці не мають часу розібратися. Важко цілеспрямовано залучати довгострокові інвестиції у таких умовах. Потрібна сфокусована робота з інвесторами, точно знаючи конкурентні переваги України. Казати "приходьте, у нас все класно, вкладайте гроші куди хочете" - такий підхід не переконає жодну німецьку компанію так званого Mittelstand (середній бізнес, у Німеччині часто традиційні сімейні підприємства - Ред.). Треба знати, що відбувається на міжнародних ринках, у різних сферах промисловості і пояснювати інвестору, в чому переваги твоєї країни саме для його потреб.

Президент Зеленський пообіцяв іноземним інвесторам на форумі у Давосі "інвестиційних нянь". Чи потрібні такі няні німецькому бізнесу?

Інвесторам не потрібні ні няні, ні тілоохоронці. (2018 року у Давосі мер Києва Віталій Кличко пообіцяв бути тілоохоронцем для інвесторів - Ред.) Що ж це за країна така, якщо в ній потрібні няні або тілоохоронці? До речі, законопроєкт, який за нашою інформацією розробляється нині в Офісі президента, передбачає особливу підтримку для інвесторів, які вкладуть понад сто мільйонів євро. Тобто для дуже великих гравців. Більшість німецьких компаній, які приносять в Україну інновації не є глобальними корпораціями, а є хоч і великим і традиційним, але часто сімейним бізнесом. Цей бізнес став міжнародним, постійно росте і розвивається, але, як правило, не інвестує одразу у таких масштабах.