Затримані та відпущені

Першим випадком арешту українського опозиціонера на італійській землі став факт затримання за мандатом Інтерполу колишнього губернатора Харківщини Арсена Авакова. Відповідно до міжнародного ордеру, Авакова помістили до тюрми, але за кілька днів відпустили з формулюванням: "Немає підстав тримати під вартою".

Через сім місяців після цього міланський Апеляційний суд постановив, що запит України про екстрадицію Авакова не може бути виконаний, оскільки наявні політичні мотиви переслідування. Як відомо, колишній харківський губернатор повернувся до України, ставши народним депутатом.

Тепер його шляхом іде інший представник опозиції – Віктор Романюк, який став відомий на всю Україну після того, як під час парламентських виборів із перевагою у десять тисяч голосів переміг дружину екс-губернатора Київщини Тетяну Засуху. Утім, через рішення судів окружна виборча комісія не врахувала 30 тисяч голосів виборців, а відтак віддала перемогу Засусі. 30 січня 2013 року Романюк став підозрюваним, у лютому на нього був виписаний ордер Інтерполу, а наприкінці березня він був затриманий у Мілані.

Ордер на арешт як політичний інструмент

"У в’язниці пан Романюк пробув лише "технічно необхідний" час",- розповів DW адвокат П’єрфранческо Скаркільї, який вів справу Авакова і зараз захищає Романюка. За його словами, це був час, потрібний, щоб пояснити міланському Апеляційному суду, якими є справжні підстави для ордеру на затримання. Тобто, що "це є способом замаскувати політичне переслідування".

Як розповів адвокат, до документації на користь Романюка підшито вирок у справі Авакова, тобто відмову в його екстрадиції, у якій, в свою чергу, згадуються всі акції підтримки Авакова з боку європейської спільноти. Також в аргументації захисту цитуватимуться рішення Європарламенту, в яких засуджується вибіркове використання судових процесів з боку українського уряду для ув’язнення небезпечних політичних суперників.

"Ці два випадки є дуже схожими,- зазначив П. Скаркільї. – Річ не в конкретних інкримінованих статтях, у цих двох випадках вони різні. Але європейською і, можна сказати, світовою громадою одностайно визнано, що в Україні є всі умови для політичного переслідування представників опозиції. А це є порушенням ст. 6 Конвенції про права людини, яка зобов’язує держави забезпечувати неупереджене ведення юридичних справ стосовно всіх громадян, незалежно від політичних поглядів чи діяльності."

Крім того, додав адвокат, на користь Романюка говорить те, що міжнародні спостерігачі критикували результати парламентських виборів взагалі та його конкретний випадок зокрема. "Тому, незалежно від характеру висунутих обвинувачень, ми намагаємося довести суду, що тут наявна спроба прибрати з політичної сцени особу, яка через отримані виборчі результати є небезпекою для нинішнього урядового режиму",- резюмував П’єрфранческо Скаркільї.

Щодо політичного притулку для Романюка, то зараз це питання не є актуальним, адже триває друга частина справи – розгляд власне запиту про екстрадицію, пояснив адвокат. Він вважає, що справа повинна завершитися "найліпшим чином".

Якщо опозиція об’єднається...

Скаркільї зауважив, що наразі в Італії немає політичних ініціатив стосовно українських опозиціонерів, хоча раніше відбувалось окремі акції, як-от вивішувення портрету Юлії Тимошенко на римському Капітолії. Однак, наголосив він, слід розуміти, що італійські суди відокремлені від політики, і ухвалюють свої рішення незалежно від уряду.

Таку ж думку висловив в інтерв’ю DW і політолог, викладач східноєвропейської історії університету Тренто Симоне Беллецца: "Відколи Янукович став Президентом, ми спостерігаємо певні сценарії, типові також для путінського режиму в Росії. Політична влада в Україні, на відміну від Італії, скеровує до суду – щодо податкового та іншого переслідування – тільки і виключно представників опозиції. Якісь опозиціонери можуть бути дійсно винними в інкримінованих їм діяннях, але якщо переслідуються лише опозиціонери, то зрозуміло, що тут є політичний мотив."

Ймовірно, що ці дії правлячого режиму обумовлені його страхом перед можливою зміною влади, зазначає політолог. Адже зрозуміло – і це стало ще наочнішим під час минулих парламентських виборів – що коли опозиція об’єднається, як у 2004 році, то у неї знову з’явиться можливість виграти наступні президентські вибори. Щоправда, для цього опозиційні партії мусять дозріти до рішення поступитись заради цієї мети якимись своїми ідеями, зауважує Беллецца.