Домашнє насильство

Прояви домашнього насильства не є новиною для українського суспільства, але щораз більше постраждалих наважуються звернутися за допомогою. Лише за останніх півроку на гарячу лінію Центру "Ла Страда-Україна" зателефонували понад 6 тисяч абонентів з проханням допомогти у кризовій ситуації. Наскільки спроможний кожен з регіонів України допомогти і підтримати жінок з дітьми, які постраждали від домашнього насильства? Це з’ясовують спеціальні моніторингові групи. Про результати моніторингу розповіла представниця "Ла Стради" Єлизавета Рай.

DW: Пані Рай, які завдання стоять перед моніторинговою групою, що виїздить у заклади, де тимчасово проживають жертви домашнього насильства чи люди, які опинилися у кризових обставинах?

Єлизавета Рай: Перш за все ми з’ясовуємо для себе, чи працює такий заклад, чи вже ні. Адже нині є не надто добра тенденція до закриття притулків. Йдеться передусім про заклади при громадських організаціях, на утримання яких не вистачає коштів. Якщо донедавна в Україні діяли з десяток недержавних закладів, куди жінки могли поселитися, то зараз, як засвідчив моніторинг, кілька вже не працюють. Залишаються державні установи, які утримують за кошти місцевих бюджетів. Ми вже відвідали 14 областей і з’ясували, що, приміром, у Черкаській області немає жодного закладу, де могли б отримати притулок жінки-жертви домашнього насильства. Таких людей доводиться скеровувати в інші області.

Які проблеми чи потреби є найпоширенішими у спеціалізованих закладах?

Практично всі потребують засобів особистої гігієни, бракує побутової та оргтехніки, а також постільної білизни, запасів харчування. Є притулки, які не пристосовані для жінок з дітками до 3 років, і їм доводиться відмовляти. Але найпроблемнішим, на мою думку, є те, що у такий заклад нерідко одночасно поселяють як жертв насильства, так і осіб без постійного місця проживання, або ж осіб, які вийшли з місць позбавлення волі і опинилися на вулиці. Це іноді й стає на заваді рішенню постраждалої поселитися та скористатися послугами притулку, і аж ніяк не сприяє процесу реабілітації потерпілих.

За чий кошт сьогодні працюють такі установи? Чи охоче фахівці зголошуються на таку роботу?

Бюджет державних притулків становить від 300 до 600 тисяч гривень на рік. На першочергові потреби цього достатньо. Але для оплати роботи медиків, психологів чи юристів, допомога яких є найнеобхіднішою, коштів замало, бо зарплата у 1,5 тисячі гривень не надто приваблива для юриста. Причому у закладах часто скаржаться, що не можуть собі дозволити штатного юриста. Зазвичай це робота на ентузіазмі чи перенапралення до фахівців з інших структур.

Хто найчастіше телефонує на гарячу лінію "Ла Стради"? Який вид насильства переважає?

З усіх звернень більше 70 відсотків – це жінки. Переважна більшість скаржиться на фізичні знущання і психологічний тиск. Приблизно 7 відсотків зазнають економічного насильства і 4 відсотки – сексуального. Але нерідко всі ці види йдуть "букетом". Дуже активними дозвонювачками є мешканки столиці та Київської області, Хмельниччини, Запоріжжя та Львівщини, а от найрідше телефонують з Чернівецької, Луганської та Сумської областей. Але це не означає, що там немає проблеми, радше слаба поінформованість про роботу громадських організацій чи небажання оприлюднювати сімейну проблему. Загалом сьогодні у притулках проживає і чекає на вирішення своєї проблеми близько 500 потерпілих жінок з дітьми.

Чи відчувають себе жертви у притулках захищеними?

Адреси притулку переважно недоступні загалу. Але, зрозуміло, за великого бажання їх можна віднайти. І було чимало неприємних випадків, коли насильники переслідували своїх жертв. Тому наша громадська організація схильна рекомендувати повну анонімність адреси закладу, запровадження професійної охорони, або ж хоча б сигнальної кнопки. Однак нині експерти ще полемізують щодо доступності адрес таких притулків. Остаточні результати моніторингу та свої рекомендації ми плануємо презентувати наприкінці жовтня.