Напад на технікум у Керчі зовсім недовго вважався терактом: всупереч практиці, справа за цією статтею була надзвичайно швидко порушена, але так само швидко перекваліфікована. Було дуже мало тих, хто встиг висловитися про те, що сліди треба шукати в Україні, де ж іще, якщо усе відбувається в Криму. Цікаво було зведене нанівець питання приналежності півострова: майже усі, незалежно від позиції по Криму, обговорюють його так само, як якщо це сталося б у Москві, Калінінграді, Рязані або Владивостоці. Коли стало зрозуміло, що йдеться про те, що називають словом "шутінг", прийшов час не збуджено шукати ворогів, а ставити неприємні питання самим собі.
Масове вбивство в Керчі нагадує нам про власну беззахисність. Не перед якоюсь зовнішньою загрозою, не перед терористами, від яких нічого чекати, окрім зла та смертельної небезпеки, а перед одним з нас. Страшно, тому що ситуацію не так вже складно примірити на себе: у будь-якому колективі є дуже різні люди, хто знає, що відбувається з кимось з них, і, головне, у що зрештою це може вилитися. Але держава для того і потрібна, щоб мінімізувати ризики від будь-яких ситуацій, зокрема, і від таких.
Неефективні рішення
Винними, як правило, називають масову культуру, недоліки у виховній роботі та гарантуванні безпеки. Як наслідок - нові заборони та регуляції, інструкції, правила і заходи. Не минуло і кількох годин з моменту трагедії у керченському коледжі, як тут же з’явилися припущення, що студент технікуму, який розстріляв своїх однолітків та викладачів, зробив це під впливом іноземних фільмів або комп’ютерних ігор. Поставлені справедливі питання, як підліток зміг пронести до школи помпову рушницю і рюкзак з боєприпасами. Лунають голоси про підвищення віку, який дає право на придбання зброї, та посилення правил його продажу, перевірок покупців, тощо. Проблема полягає в тому, що все це вже багато разів обговорювалося, ухвалювалися й рішення, але вони не працюють.
Мабуть, зрештою можна перетворити школи на режимні об’єкти, але є ще дитячі садки, а потім поліклініки, а ще транспорт, стадіони, кінотеатри та інші культурно-масові заклади, але чи хочемо ми жити в перманентно здійснюваному плані "Фортеця"? Мабуть, можна посилити продаж зброї, але що можна зробити проти саморобної вибухівки? Можна посилити допуск іноземних фільмів або ігор на наш ринок, але який у цьому сенс в епоху інтернету, якщо навіть якийсь Telegram заблокувати не можуть. Усе це, головним чином, імітація діяльності та самозаспокоєння: робота ж проводиться, заходи здійснені, висновки зроблені. Ну й попутно, звісно, освоєння бюджетів, конкуренція за сфери впливу, апаратні ігри.
Новий виклик
І держава, і суспільство стикаються з викликом, до якого вони не готові, а тому намагаються відповісти на нього підручними засобами й назвати словами, які давним-давно набили оскомину. Інструменти неефективні: держава прекрасно знає, як боротися з вигаданим нею самою екстремізмом у соцмережах, але не має жодного уявлення про те, що робити, якщо школяр взяв рушницю і пішов розстрілювати однокласників та вчителів. Від мережевого "екстремізму", за який за кримінальними справами пройшли сотні людей, не постраждав ніхто, а один шутінг забрав життя 19 людей, не кажучи про десятки поранених. Це цілком очевидний захід ефективності, точніше, неефективності держави, яка багато років намагається позиціонувати себе як стабільну та безпечну.
Можна скільки завгодно зводити причини того, що відбулося, до психічного розладу, особистих проблем, нездатності прижитися в колективі й навіть політичних поглядів: це лише спроба спростити проблему та уникнути її комплексного осмислення. Заважає цьому і відсутність будь-якої суспільної дискусії, не лише політичної. Будь-яке обговорення якоїсь проблеми, якщо воно взагалі допускається у медійному колі, у кращому випадку зводиться до балагану на ток-шоу з універсальними експертами, які про якихось Синіх Китів можуть говорити не гірше, ніж про Україну. Тобто спеціально призначені владою представники суспільства можуть клеїти дурня, покричати і навіть трохи почубитися стосовно деяких питань, а рішення все одно напрацюють та ухвалять без них.
Небезпека простих рішень
Ми взагалі не знаємо своїх дітей, але біда в тому, що ми і не надто хочемо дізнатися про те, чим вони живуть, що в них у голові, а вони, як і має бути, не особливо прагнуть цим ділитися. Який "Колумбайн", що за АУЕ і чому треба розбудити саме о 4:20, ніхто не хоче в цьому детально розбиратися, але хочуть якнайшвидше та якнайлегше позбавитися. Вік цієї проблеми, мабуть, цілком можна порівняти з віком людства, але особливість нашого часу полягає в тому, що сучасній дитині світ відкривається не поступово, а майже одразу. В той момент, коли їй дають в руки планшет з YouTube, щоб чимось зайняти. І, ясна річ, не YouTube винний, і тим більше не планшет, а наш одвічний пошук простих рішень, замість вибудовування складних стосунків, як в родині, так і в суспільстві і зрештою - в державі. Нинішня політична система з незмінною владою - з таких самих наших простих рішень.
На жаль, у багатьох країнах, зокрема, і тих, де і інститути ефективніші, і суспільна дискусія змістовніша, теж не винайдений надійний засіб проти шутінгів. Але це зовсім не означає, що до цього не слід прагнути.
Олександр Плющев - російський журналіст, інтернет-експерт і блогер.
Цей коментар є висловленням особистої думки автора, яка може не збігатися з позицією української редакції і Deutsche Welle загалом.